На війні всі шукають Бога. Капелани допомагають його знайти 08.10.2025 10:00 Укрінформ Зміцнювати моральний дух, підбирати потрібні слова та віддаватись молитві – ось місія тих, хто не тримає в руках зброю, але завжди перебуває поряд із тими, хто на передовій та в тилу.
Професія військового капелана в Україні виникла менше десятиліття тому, а офіційно Верховна Рада України затвердила Закон «Про Службу військового капеланства» 30 листопада 2021 року. Президент ратифікував його в середині грудня того ж року, але він набув чинності лише в липні 2022-го. До того часу священнослужителі відвідували фронт у ролі волонтерів. Сьогодні у війську духівники мають офіцерські звання, а також організовані капеланські групи, які служать певним підрозділам. Їхня зброя – це молитва, а мета – вислухати, зрозуміти, підтримати.
ВІДКРИТИ БОГА
Старшим капеланом у Запорізькій області є Ігор Корнієнко. Він має дві духовні освіти. Священником став ще у 2010 році. Тоді він служив у храмі в Алчевську (Луганщина), мав власну парафію. Згадує, як після початку війни, йому довелося певний час «перебувати в ув’язненні», ворог прагнув знищити його та інших капеланів. Як тільки з’явилась можливість, відразу виїхав та вивіз із собою парафіян. Принаймні тих, хто точно не чекав на «руський мир» і не хотів перебувати поруч із окупантом. Пізніше пастор Ігор переїхав до Запоріжжя. Він не думав про початок великої війни. За його словами, «передбачень не було». Вже в Запоріжжі він зустрівся з теперішнім начальником обласної поліції, приєднався до капеланського загону і почав служити правоохоронцям, як тим, що допомагають громадянам у тилу, так і тим, хто на фронті захищає країну.
Ігор Корнієнко
Він зазначає, що капеланське товариство має свої представництва по всьому світу. Більше того, в Америці в конгресі є капелани. Тому їх присутність в армії та співпраця з правоохоронними органами – звичайна практика.
– Це морально-психологічна і духовна підтримка тих, хто щоденно ризикує своїм життям. Ми в прифронтовій області працюємо з поліцейськими, які беруть участь у бойових діях, – це стрілецький батальйон. Відвідуємо їх, допомагаємо, молимось за них. На передову їздимо чотири, а іноді і п’ять разів на тиждень. Також сприяємо евакуації – співпрацюємо з підрозділом поліції, який називається «Білий янгол», – ділиться душпастир.
Ніби відчуваючи моє питання, він додав, що «капелани займаються всім тим, що роблять священники в церквах».
– Коли ми їдемо на фронт, то не тільки веземо провізію або дрони чи здійснюємо евакуацію, але завжди несемо слово. Священник має слово підтримки, слово віри. На фронті невіруючих не буває. Коли приїжджаєш туди, відчуваєш, що в людей інше сприйняття віри, вони самі просять помолитися. Одного разу, відвідавши лікарню, куди я привіз одного бійця, я зайшов у палату, де перебували хлопці з важкими травмами, і вони, дізнавшись, що я капелан, одразу ж попросили: «Отче, помоліться». На війні всі шукають Бога. Ми допомагаємо їм знайти його, – розповідає він.
– А якщо військовий, наприклад, не хрещений? – запитую.
– Якщо не хрещений, то ми хрестимо, якщо він цього бажає. Ми можемо зробити це і на фронті. Що для цього потрібно? Вода і священник, – відповідає мій співрозмовник.
– І ви здійснювали хрещення на війні? – запитую.
– Ой, ми хрестили де завгодно: у тазиках, ваннах. Коли доросла людина хоче прийняти хрещення, це вже по-своєму надзвичайно цікаво, – додає він.
– А чи запитуєте ви, навіщо людині це необхідно?
– Ні, а навіщо? Священник повинен задати два питання особі, яка приймає хрещення. Перше: чи віриш ти в Ісуса Христа, що він Син Божий? Друге – чи обіцяєш Богові чисту совість? Хрещення у зрілому віці – це свідомий вибір. Віра взагалі – це свідомий вибір. Це не про дитинство. Коли людина доросла, вона має свободу волі та здатність самостійно вирішувати, у кого вірити: в Ісуса, Аллаха тощо. Ми, священники, радіємо, коли людина робить такий вибір.
Отець Ігор пояснює, що хрестив солдатів саме на передовій не так часто. Найстаршому з них було близько 50 років. Водночас він пригадує випадок, коли приїхав помолитися за жінку, яка страждала від онкологічного захворювання. У неї була тяжка форма, і вона тривалий час терпіла біль. Жінка попросила, щоб її похрестили.
– Ми її похрестили, і я поїхав. Зранку мені зателефонував її син і повідомив, що вона відійшла у засвіти… померла. До цього жінка дуже сильно мучилася. Вона потребувала саме священника, щоб він помолився, – розповідає душпастир.
СИЛА СЛОВА
Для супротивника будь-яка людина є ціллю і вони всі рівні. Отже, капелани не є винятком, і вони неодноразово потрапляли під ворожі обстріли.
– Ми обстріляні, як то кажуть. Потрапляли і під атаки дронів, і під РСЗВ, – незворушно говорить капелан.
– Коли вирушаєте на фронт, вам страшно?
– Звісно (відверто і не вагаючись сказав він, – ред.). Але ще страшніше, коли обстріли відбуваються не на передовій. Був от приліт по Запоріжжю – і влучило неподалік мого будинку. Вибило шибки, у дворі стояли машини: моя та евакуаційна – їх ніби розірвало вибуховою хвилею, дах було зірвано, гараж зруйновано. На вулиці поранило дитину – у живіт і ногу потрапили осколки, чоловік втратив ногу. Це все відбулось вночі. На ранок я вже оговтався від того жаху. На фронті потрапити під обстріл – це одне, а в місті – зовсім інше, – розповідає капелан.
Він поділився, що єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-католицької церкви Ян Собіло, з яким вони дружать, і разом входять до духовної Ради церков, подарував йому РЕБ, для безпечніших поїздок на передову.
Говорячи про війну і віру, неможливо було не запитати, як священнослужителі ставляться до того, що на війні люди змушені брати зброю і вбивати. Адже Біблія стверджує, що це тяжкий гріх.
– Кожен священник має свою думку з цього приводу. Скажу за себе. Є люди, які йдуть на фронт і запитують: чи дозволено воювати? Є один хлопець з моєї парафії, який не використовує зброю, але він у війську. Моя позиція така: якщо ти відчуваєш покликання стати на захист країни, то я тебе благословляю – і йди борони землю. Не вбивай – це заповідь, яка стосувалася народу Божого. Не вбивай – це стосувалося їхніх відносин між собою. Якщо нападав ворог, вони були зобов’язані захищати країну, дітей. Ну, уявіть собі: родина сидить у себе вдома, в їхній дім вривається злочинець і починає вбивати та знущатися, а чоловік віруючий, хіба він не буде захищатися? Буде. Слово Боже його за це не засудить. Українці, які воюють, – вони боронять, захищають, – пояснює священник.
– От ви зараз мені це пояснюєте, а чи доводилося вам так само робити це на передовій?
– Авжеж. Ми живемо за словом Божим. Є така приказка: «Душу свою покласти за друзів своїх». Трапляється, що люди приходять і розповідають про те, з чим їм важко жити, що їх мучать нічні кошмари.
– Що ви їм говорите? – запитую.
– По-різному, немає стандартного підходу. Взагалі. Іноді не знаєш, що сказати, але Бог надихає, – відповідає.
– А де ви черпаєте ці необхідні слова?
– У Біблії. Коли людина опиняється у скрутному становищі, вона більш відкрита до Бога. І це час, коли Бог може допомогти. Іноді навіть не потрібно нічого казати, достатньо просто обійняти, – додає він.
Капеланські патрулі часто виїжджають на виклики разом із сектором боротьби з домашнім насильством, а також супроводжують правоохоронців під час евакуації жителів з прифронтових населених пунктів.
Я попросила капелана поділитися історією хоча б про одну з таких евакуацій. Він на мить замислився, але врешті-решт погодився.
– Новояковлівка. Це село в Запорізькій області. Коли ми прибули туди для евакуації, ми побачили декількох дітей і подружжя. Запропонували їм евакуюватися, але вони відмовилися. Ми поїхали, і так сталося, що через кілька годин туди влучила авіабомба. Чоловікові відірвало ногу, і він був сильно поранений, згодом він помер у лікарні. Одну дитину – хлопчика, було вбито. Жінку і другу дитину доставили до лікарні з травмами. Пізніше ми знайшли їх у лікарні, хотіли підтримати їх як словами, так і матеріально. Інколи ситуації настільки складні, що я навіть не пам’ятаю, що говорив людині, це просто підтримка. Іноді потрібно мовчати й обійняти, іноді – вислухати, а часом – щось сказати. Усе по-різному, – ділиться співрозмовник.
НАВЧИТИСЯ ДОВІРЯТИ
Пастирі – не психологи, але їх часто запрошують до різних бойових бригад, щоб вони допомогли військовим налагодити взаєморозуміння, навчитися довіряти один одному та бути уважними до потреб одне одного.
– В одній з бригад відбулася ротація після складного бойового завдання. Прибули новобранці, відбулося певне оновлення бригади, і ці «нові» бійці не могли знайти спільну мову з тими, хто вже давно служить. Нас запросили. Ми організовували заходи з командоутворення, відвідували роти та проводили командні тренування протягом декількох годин, що їх дуже зблизило. Ми проводили вправу, коли солдат стає спиною до іншого і повинен впасти, а той повинен його зловити. Були випадки, коли боєць падав на землю, тому що інший просто відходив. Ми розбиралися, що сталося, і виявилося, що між ними був конфлікт, взагалі не було взаєморозуміння. Тоді я підійшов до того, хто не захотів зловити, і запитую: як же з тобою йти на фронт, якщо на тебе не можна покластися? Адже це про довіру. Ми почали відверто розмовляти. Ми спілкувалися з обома, молилися, і згодом вони потоваришували, – розповів священник.
Капелан кілька разів згадує про те, що люди змучені, як емоційно, так і фізично. Він усвідомлює, що війна не додає сил, а лише їх забирає. Подібно до того, як вона забирає життя, приносить руйнування, і скільки б допомоги не було, завжди буде недостатньо.
– А ви втомилися? – запитую під кінець нашої розмови.
– Не знаю… Можливо, трохи є… мабуть. Просто звик до цього стану, – відповідає душпастир.
– Де ви берете сили? Ви ж не можете бути байдужим, але через вас проходить стільки чужого горя та болю, як ви витримуєте?
– Я черпаю силу в Бога. Щодо емпатії, то так, дійсно, не можна бути байдужим, але це – як лікарі. Якщо, наприклад, хірург буде все пропускати через себе, то він не зможе допомогти людям. Він звикає. Сказати, що емпатії немає, не можна, вона є, просто ти навчився не брати біль близько до серця, не пропускати його через себе. Інакше вигориш. Потрібно усвідомлювати, що ти не Бог і не можеш допомогти кожному. У тебе є своя місія, яку ти виконуєш, а все інше хай робить Господь. Я несу його слово, говорю про віру, молюся, підтримую, а далі він хай діє. Якщо я візьму на себе цей тягар, то згорю, я не зможу цього винести. Ніхто не зможе, – каже капелан.
У священника також є духовний наставник, без цього ніяк. Крім того, він завжди може звернутися до вже згаданого єпископа Яна Собіла, поговорити, випити кави.
– Є дружина, є діти, є покликання. Коли немає покликання, немає мрії, то це біда. Є обітниці Бога, я за них тримаюсь, – додає він.
Він мріє побудувати церкву в Запоріжжі, і при цьому додає: «Якщо Бог дасть».
– У мене є парафія, приблизно 300 людей. Серед них багато літніх людей. Моє покликання – служити людям. Це не зараз я вигадав, ще до 2014 року я присвятив себе служінню людям та Богу. Навкруги війна, і, можливо, саме для цього Бог покликав мене, щоб я служив людям, – завершує розмову пастир.
Більше наших фото можна купити тут.
Церква Евакуація Капелан Військові Священник Запоріжжя Війна з Росією
