Важка подорож з окупації 20.05.2025 11:30 Укрінформ Маршрут, який у мирний час зазвичай займав три-чотири години, для українського правоохоронця подовжився до півтора дня.
Чонгар – Генічеськ – Мелітополь – Василівка – Токмак – Пологи – Оріхів – Запоріжжя. Для нашого сьогоднішнього головного героя це не просто назви міст, а жахлива дорога додому з кошмару.
Це розповідь людини, яка була свідком вторгнення російської армії в Україну на власні очі. Вона пережила перші вибухи та знала тих, хто одними з перших протистояв ворогу, жертвуючи своїм життям, щоб зупинити наступ.
Ця розповідь належить заступнику командира батальйону міліції спеціального призначення, відомому під позивним «Соломон». Його звати Олег, і зараз він бере участь у бойових ділянках на запорізькій ділянці фронту у складі підрозділу безпілотників. Він розповідає про свій досвід, детально описуючи те, що він бачив, і те, що хоче стерти зі своєї пам'яті.
“НАВЧАННЯ” БІЛЯ КОРДОНУ
Моя кар'єра в правоохоронних органах розпочалася у 2006 році. Я служив у складі «Беркуту», який на той час ще був спецпідрозділом міліції. У 2012 році, через сімейні обставини, мене перевели до Оріхова, де я служив оперативним слідчим. Згодом я вступив до добровольчого батальйону «Скіф» і брав участь в АТО. У 2021 році, знову ж таки з особистих причин, мені довелося залишити службу. Я знайшов роботу на фермі та в приватній службі безпеки. Моя служба була на Чонгарі, де була база, техніка та поля. Поруч був блокпост і дорога, що веде до Криму. Наша база знаходилася приблизно за кілометр від блокпосту.
Коли росіяни оголосили про масштабні військові навчання поблизу наших кордонів, ми з колегами розмірковували: чи неминучий напад? Перші вибухи ми почули 22 лютого 2022 року, коли розкидали селітру на полях поблизу Атамані. Ми зрозуміли, що росіяни підійшли тривожно близько до кордону. Вибух, який ми чули, нібито був частиною навчань.
Однак 24 лютого я прокинувся вночі від вибуху. Це був перший удар, який Росія завдала в напрямку Чонгара, спрямований по прикордонному посту. Наскільки я тепер розумію, ворожа артилерія діяла активно. Постріли були неточними, вони промахнулися повз пост і влучили в сусідній житловий будинок. Я схопив свою сумку, яку завжди тримав напоготові, оскільки маю звичку не розпаковувати речі під час служби чи подорожей. Біжучи, я помітив, як навколо мене падають снаряди. Я на мить втратив орієнтацію, не знаючи, куди йти.
НАПАД НА ПРИКОРДНИКА
Я зрозумів, що почалася війна, що стався прорив. Час мав вирішальне значення. На контрольно-пропускному пункті точилися бої, прикордонники намагалися відкрити вогонь у відповідь з великокаліберного кулемета. Їх сильно обстрілювали, на них йшов град артилерії.
Я кинувся до службової машини, кинувши туди свої речі та робочі документи. Зі мною на базі був охоронець на ім'я Михайло; я запитав, куди він хоче поїхати. Він відповів: до отамана, бо його мати була прикута до ліжка, і він не міг її залишити. Ми вже збиралися вирушити прямо на шлях ворога. У роти була ще одна база в Генічеську, і мій колега Денис, який там служив, зателефонував і повідомив, що росіяни швидко просуваються через море. Ми домовилися, що після того, як я висаджу Михайла, я приєднаюся до нього, і разом ми вирушимо до Запоріжжя.
Я був знайомий з дорогами в тій місцевості. Ворог намагався обстріляти мою машину, снаряди падали зовсім поруч. Я сховався за кермом і пришвидшився. У той момент мене найбільше хвилювали діти. Я дуже хвилювався за них. Моя дружина була оператором на лінії 102, а я був у Запоріжжі з дітьми. Я зателефонував їй, щоб повідомити, що почалася війна і ворог швидко наступає. Я закликав її доглядати за дітьми. Відвезши Михайла, я попрямував до Генічеська, щоб зустріти колегу, звідки ми мали вирушити до Запоріжжя.
ПЕРШІ ВТРАТИ СЕРЕД ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ
Я в'їхав до Чонгара, плануючи звідти поїхати шосе. Дорогою я став свідком того, як ворожий снаряд влучив у будинок. Там жила літня пара. Чоловік чекав на дорозі на дружину, яка забула документи вдома і повернулася, щоб забрати їх. На жаль, вона загинула. Я бачив це на власні очі. Я запропонував чоловікові піти разом, але він був у шоці і вирішив залишитися, щоб забрати тіло дружини.
Я продовжив рух до села Сальково. Тим часом Денис подзвонив і попередив мене, що ситуація погіршується. Я проїхав ще кілька сотень метрів, коли раптом переді мною вибухнула дамба. Наші війська підірвали її, щоб перешкодити просуванню ворога. Ударна хвиля розвернула мою машину. Я бачив, як наші солдати сіли на бронетранспортер, а через кілька хвилин ворог вдарив по них. Потім я побачив російський «Солнцепок», що виїжджав на дорогу — ворожа колона вже наближалася до Генічеська.
Не маючи іншого вибору, мені довелося повернутися до Чонгара. Я зв'язався з Денисом, порадивши йому не чекати на мене та йти самостійно. Я дав йому номер дружини та попросив про допомогу в цій ситуації. Я зателефонував дружині, щоб усе пояснити.
Коли я повертався назад, я зустрічав танки, бойові машини піхоти та іншу військову техніку, а в повітрі — гелікоптери та літаки. Це виглядало як сцена з фільму, проте це була сувора реальність. Я їхав по обидва боки дороги, прямо назустріч цій колоні, що наступала.
МОЮ АВТОМОБІЛЬ ПОШКОДЖЕНО ВОРОЖИМ БТР
По дорозі до Чонгара я помітив двох маленьких дітей, приблизно чотирьох років, які ховалися в кущах біля дороги, поруч із ними перекинуту машину та трьох людей, усі залиті кров’ю. Як я пізніше дізнався, це була татарська сім’я. Їхню машину збив російський бронетранспортер. Бабуся дітей…
Источник: www.ukrinform.ua
