«Життя з війною»: про що фотовиставка Хірано Такаші 14.07.2025 15:15 Укрінформ Його знімки слугують своєрідним посібником з виживання: тримайся за друзів, тримайся за руки, обіймай сонце.
Хірано Такаші дивиться на Україну, ніби це ніжний чайний сервіз, який пережив катастрофічний землетрус, але досі носить ніжні візерунки сакури на своїх крихких поверхнях. Його фотографії подібні до послань з краю тиші, де кожен промінь сонячного світла слугує способом неба вибачитися за далекий гуркіт артилерії, а кожна тінь стає притулком для стомлених душ.
Японець, який розмовляє українською так, ніби це ще одна весна, вплетена в його голос, Такаші нагадує нам, що життя серед бомбардувань, незалежно від обставин, несе в собі дух бузку та кави. Його образи слугують дороговказом для виживання: цінуйте своїх друзів, тримайтеся за руки, ніжіться на сонці. Навіть коли над вами летять ракети, ніколи не забувайте розгладити сорочку, бо виглядати красиво – це також форма непокори.
Він фіксує сонячне світло, що падає на плече жінки, яка тримає за руку чоловіка, що розмахує кулеметом. Їхні пальці переплітаються, як світло та тінь на багряних цеглах – ніжно, зухвало, ніби це останній балкон, що існує.
Він дарує мандарини, загорнуті в тонку рожеву упаковку, що тремтить на вітрі. Це може бути будь-яка упаковка, але в цей момент вона нагадує подарунок богині війни, яка привласнила кольори світу, залишивши нам лише м’якоть цитрусових та зелену піну лате.
Він зображує кота, що сидить на плечах чоловіка. Кіт ніби вловлює звуки тривоги, поки чоловік посміхається. Ніби існує крихкий місток, що з'єднує «тривогу» та «усмішку», утримуваний разом силою рутини.
Він спостерігає за дівчиною, яка сидить навпочіпки посеред порожньої вулиці та сміється: ніби перевіряє, чи зможе асфальт ще витримати вагу тіл, стомлених ракетами та новинами з передової.
Однак жінка стоїть спиною до міста, поглинаючи горизонт, ніби там, де Дніпро зустрічається з небом, відповіді ще належить знайти.
На проїданому паркані є сліди від уламків та кілька тонких зелених пагонів, що тягнуться до світла. Можливо, це втілює всю Україну: пронизану, але живу, здатну рости, здатну цвісти.
І навіть коли камера ковзає по кратеру на дитячому майданчику, ми бачимо більше, ніж просто смерть. Ми бачимо дітей, які неодмінно повернуться сюди, прикрашені новими поясами та рожевими лопатками. Бо саме це ми захищаємо: сміх, лате, коти, дотики, любов і свободу…
Фотографії Хірано водночас ніжні та рішучі. Вони нагадують пелюстки вишневого цвіту, що падають на броню танка. Як листи, надіслані додому, що несуть аромат сонця, навіть якщо на конверті є плями від сліз. Як надія, що танцює на вітрі поруч із білизною на мотузці.
На зображеннях люди сміються, закохані цілуються, ніби нічого жахливого не відбувається і ніколи не відбувалося. Проте ми усвідомлюємо: це так. І саме тому ці візуальні образи такі вражаючі; вони діють як гумка, яка стирає страх з наших облич, принаймні на мить.
Його гра світла й тіні створює заспокійливу музику для очей. Такаші знає, як проілюструвати, що навіть у найпохмуріші дні є місце для променя сонячного світла.
Він документує не саму війну, а те, що ми терпимо заради неї. Квіти, сміх, ароматну випічку на кухнях, розмови під вишнею. Його зображення України незламне, несе людську сутність серед нелюдських умов. Нація, яка щовечора наносить на свої рани крем з ароматом жасмину та запевняє себе: «Я жива, я прекрасна, я переможу».
І, можливо, саме в цьому і полягає справжня суть перемоги: залишатися людиною, плекати світ, навіть коли здається, що він руйнується. Жити з війною схоже на те, як пити чай під час землетрусу: ваша рука може трохи тремтіти, але ви не проливаєте жодної краплі.
Такаші дає нам урок не просто виживання, а справжнього життя.
Слухайте джаз під звуки сирен.
Спостерігайте за квітами, бо вони — найпотужніша зброя проти відчаю.
Олександр Ляпін
Фото: Хірано Такаші
Виставка японської культури Виставка військової фотографії
Источник: www.ukrinform.ua
