Пам’яті старшого солдата Валентина Федоровича (позивний «Парагвай») Хвилина мовчання 17.04.2025 09:00 Укрінформ Зустріч із легендарним «Да Вінчі» засвідчила юнака, що він зробив правильний вибір, захищаючи Україну.
Валентин народився 14 жовтня 2000 року в Хмельницькому. Він захоплювався музикою та історією, вирізняючись з-поміж своїх однолітків широкими знаннями. З юних років він займався спортом, зокрема дзюдо, боротьбою, футболом і волейболом, що сприяло його міцній фізичній підготовці. Після закінчення школи Валентин навчався заочно у Хмельницькому університеті управління та права імені Л. Юзькова на факультеті «Адміністрування та менеджмент».
У підлітковому віці він почав приймати важливі рішення. Під час Революції Гідності брав участь у Майдані у Хмельницькому. Згодом батько Валентина дав письмовий дозвіл на участь у акціях «Правого сектора».
– Він почав збирати камуфляжі, штани, ножі. З 13 років син готувався до бою. Згодом він розчарувався у «Правому секторі», заявивши, що вони недостатньо радикальні. Потім приєднався до ультрас і вболівав за місцеву футбольну команду «Поділля». Він також став членом «Національного корпусу» і разом зі старшими однолітками відвідував військові табори в лісі, де навчався навикам виживання та іншим тренуванням. У нього було не типове дитинство, – ділиться мама бійця Олеся Кшецька.
Валентин пройшов програму підготовки старшин у Школі молодших командирів імені Аксіона та Хоми, а також базовий курс підготовки за стандартами НАТО та обрав захищати Україну. Коли батьки спробували переконати його почекати, він наполягав, що продовжить, незважаючи на це, і не мав наміру змінювати свій вибір.
Хлопець у 17 років пішов добровольцем у «Правий сектор» і поїхав на Донбас. Як згадують його побратими, перший місяць конфлікту був для Валентина надзвичайно складним через безперервний мінометний вогонь. Під час одного з таких обстрілів його ледь не поховали живцем, але він наполегливо виконував свої обов’язки. Згодом вступив до полку «Азов».
Брав участь у боях під Мар’їнкою та Авдіївкою, брав участь у бойових діях у різних гарячих точках Донецької та Луганської областей. Як згадує мати бійця, на фронті Валентин зустрів Героя України Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла, що ще більше мотивувало та надихнуло його, зміцнило переконання, що він обрав правильний шлях. За словами пані Олесі, її син не боявся ні росіян, ні їхньої зброї, заохочував молодь йти в армію та захищати Україну.
— Він мав сильне почуття справедливості. У нього було все! У 20 років ми купили йому квартиру і машину. Дитина могла б вирости «мажором», але він таким не був. Він був унікальним і брався за всі завдання, за які інші не хотіли братися, – констатує пані Олеся.
Повномасштабну війну Валентин зустрів у Маріуполі, захищаючи місто командиром мінометного розрахунку. У зруйновану будівлю, де він дислокувався на спостережному посту, влучила фугасна авіаційна бомба. 22 березня 2022 року загинув 21-річний старший солдат Валентин Федорович.
– Зі мною зв’язався молодий хлопець із Хмельницького, теж азовець, щоб повідомити, що мій син загинув. Він згадав, що евакуював його тіло на «Азовсталь», куди їм усім довелося прямувати. Я просто не міг у це повірити. Хіба мало випадків, коли рідним повідомляють про смерть, щоб потім дізнатися, що людина була поранена чи була в полоні? Я уважно розглядав кожне обличчя на відео наших полонених, шукаючи його ознак. І коли ми отримали офіційне підтвердження смерті Валентина, я щиро сподівався, що воно неправдиве. Навіть після того, як його тіло ідентифікували за ДНК, я важко змирилася з тим, що я назавжди втратила єдиного сина, – розповідає жінка.
Валентина впізнали після трьох експертиз ДНК. Його поховали на батьківщині у Хмельницькому 24 листопада 2024 року. Залишилися батьки та кохана дівчина, з якою він планував одружитися.
«Це був винятковий молодий хлопець, який постійно брав участь у бойових завданнях. Швидко вчився, вбирав нову інформацію та освоював свою роль. Валентин прагнув у майбутньому зробити військову кар’єру», – згадує про загиблого Героя його командир.
Валентина Федоровича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Його світлина виставлена на Алеї Героїв у центрі Хмельницького.
Подання про присвоєння старшому солдату звання Герой України наразі перебуває на розгляді у Президента України.
Источник: www.ukrinform.ua
