Пам’яті розвідника Дмитра Чіпака (позивний «Чіп») Хвилина мовчання 19.02.2025 09:00 Укрінформ Курсантом просив бути направленим на оборону Маріуполя.
Дмитро народився в селі В’язівка Народицької громади Житомирської області, а невдовзі родина переїхала до Народицького, де пройшли його дитинство та юність.
«Дата народження мого сина має велике значення, адже він народився в День Незалежності України – 24 серпня 2002 року. У дитинстві та підлітковому віці Дмитро був неймовірно жвавим. Мені важко пригадати момент, коли він сидів спокійно вдома. Він завжди був активним — чи то подорожував лісом, чи то займався улюбленою справою — рибалкою. У сина були друзі. які поділяли ці інтереси», – згадує мати бійця Олена.
Вона згадує, що Дмитро ріс натхненний батьком, який служив у міліції. У дитинстві він особливо любив грати з іграшковими пістолетами. Згодом він висловив бажання продовжити військову кар’єру. Його остаточне рішення прийшло у 15 років під час поїздки з батьками до Києва на парад до Дня Незалежності, після чого він заявив про свій намір стати військовим.
В одинадцятому класі Дмитро повністю присвятив себе реалізації свого прагнення. Він мав на меті вступити до Національної академії Національної гвардії України. Коли мати заохочувала його розглянути цивільні навчальні заклади, він попросив найдоступніший варіант, вирішивши, що якщо його не приймуть кадетом одразу, то наступного року знову подасть документи.
«Мій син дуже хотів вступати до Академії Нацгвардії і хвилювався за результат. Коли він дізнався, що його зарахували на юридичний факультет, він був дуже радий, що досяг своєї мети. Під час навчання Діма ніколи не скаржився на труднощі. З кожним завданням, яке виникало, він справлявся самостійно», – ділиться мама.
На початку повномасштабної війни він був серед десяти курсантів академії, які звернулися до керівництва Нацгвардії з проханням відправити їх на оборону Маріуполя. Їм було відмовлено, що дуже хвилювало Дмитра, тим паче, що захищав місто його друг дитинства Владислав Лавренчук. Вони й не підозрювали, що більше не побачаться, бо одному доведеться витримати випробування російського полону, а іншого чекає смерть на фронті…
У березні 2023 року Дмитро закінчив академію і незабаром був направлений в артилерію Першої президентської оперативної бригади імені гетьмана Петра Дорошенка Національної гвардії України «Буревий». Згодом виявив бажання піти в розвідку і служити на передовій.
“Одного разу мій син надіслав мені голосове повідомлення, в якому висловив радість, що його нарешті перевели в розвідку. Він також служив у бригаді “Бурева” і був командиром спеціального розвідувального взводу. Діма часто згадував мудрість свого батька, який навчив його ставити цілі, досягати їх, а потім йти до нових. Він був засмучений затримкою відправлення на схід і писав мені: «Ура! Ми їдемо на Донбас». Мій син мав неабияку зрілість для свого віку. Коли він повернувся додому на канікули, я зрозуміла, що мені більше нічого його не навчити, оскільки він переживав набагато більше, ніж я, коли люди називали його дитиною, висловлюючи бажання залишитися ним довше, – згадує Олена.
За її словами, у Дмитра було багато прагнень на майбутнє. Мріяв потрапити до бригади «Азов», потім до спецназу «Кракен», а після конфлікту мав намір зробити кар’єру у французькому легіоні.
Перебуваючи на Сході, Дмитро отримав завдання в Серебрянському лісі. Коли мати закликала його надавати пріоритет своїй безпеці в їхніх розмовах, він відповів, що найбільше його хвилює забезпечення безпеки своїх товаришів.
Олена згадує, що на війні її сину не раз доводилося стикатися з небезпекою, але він залишався непохитним у своїй волі вижити. Були випадки, коли Дмитро наступав на міни, які не детонували, і осколок пробивав його бронежилет, а куля ледве оминула голову, але йому вдалося уникнути поранень. Він розповів про випадок, коли російський безпілотник переслідував його півтори години. Дмитро ухилився, а коли впав від виснаження, безпілотник приземлився за півтора метра, не розірвавшись.
Востаннє рідні бачили Дмитра під час двотижневої відпустки. У той час батьки заохочували його звернутися за медичною допомогою через чотири струси мозку, які спричинили проблеми зі слухом і сильні головні болі. Юний розвідник наполягав, що часу на лікування у нього немає, поки триває війна. Батьки знали про його стійкість, оскільки одного разу він приховував від них зламану ногу на тиждень, коли відвідував школу.
«Після відпустки Діма ще кілька тижнів продовжував виконувати завдання у своїй частині. Коли я до нього звертався, він казав: «Мамо, подивись на мене, я тут не для того, щоб займатися паперами, я тут, щоб воювати!» Мій син постійно висловлював бажання повернутися на Схід
Источник: www.ukrinform.ua
