Пам’яті киянина Астамура Гумба (позивний «Абхаз»)

Пам’яті киянина Астамура Гумба (позивний «Абхаз») Хвилина мовчання 11.07.2024 09:00 Укрінформ Цими днями влітку, два роки тому на фронті під Харковом загинув син українських журналістів Астамур Гумба.

Син журналістів Наталі Іщенко та Сергія Моругіна захищав Україну з 24 лютого.

Про загибель 32-річного Астамура написала тоді у Facebook його мати. «Прошу вважати мого сина, Гумба Астамура Дауровича, позивний «Абхаз», народженого в місті Сухумі 22.07.1989 року народження, громадянином України. Посмертно», — йдеться у дописі.

Чоловік не мав українського громадянства і пішов на фронт добровольцем, повідомляло «Детектор медіа».

Астамур народився в Абхазії, приїхав до України разом із матір’ю тридцять років тому. Батьком, який його виховав, став український журналіст і активіст Революції на граніті Сергій Моругін. Наталя і Сергій були засновниками першого українського онлайн-видання Ukraine Today.

Боєць Астамур Даурович Гумба («Абхаз») з першого дня повномасштабного вторгнення рф проти України добровольцем вступив до лав ЗСУ. Він воював у складі 130 батальйону 241 окремої бригади Сил ТРО.

Оскільки Астамур народився у Сухумі і був по батьківській лінії представником старовинного роду з Абхазії, то він взяв собі позивний «Абхаз».

Всі 32 роки, прожиті Астамуром Гумба пов’язані з трьома регіонами, які з 90-х років і досі є місцями запеклих конфліктів: Сухумі в Абхазії, Україна в центрі Європи, Чорногорія на Балканах.

«Його прабабусі — з України. По батьковій лінії, він з роду Гумба, відомого та шанованого», — розповіла «Вечірньому Києву» мама Астамура.

Відома українська журналістка-міжнародниця Наталя Іщенко (Гумба) показала світлини з далеких 90-х. На них — вулиці з пальмами, красиві люди, а на обрії — море і, здається, що це — ідеальне місце для спокійного життя. Сухумі і справді було курортом, а Ріца — одним з найчистіших гірських озер.

«Я виїхала з Астіком, коли вже було зовсім небезпечно і скрізь стріляли. А взагалі-то більшість наших знайомих були просто вбиті. Моя мама врятувалась, вистрибнувши з другого поверху. До речі військами, які це творили в Абхазії, командував чоловік на ім’я Сергій Шойгу» — розповіла історію своєї втечі від війни Наталка.

Її бабуся з Харківщини, а дідусь з Гуляйполя, тож вона переїхала до України, до Києва. Її син ріс у столичному українському середовищі маминих друзів. Наталка стала дружиною журналіста Сергія Моругіна, з яким і виховувала хлопчика.

«Нам всім пощастило почати свою школу разом. Астамуру та його однокласникам, які прийшли у перший клас і стали моїми на три роки. І мені — у 19 років стати їх вчителем. Вони були у мене першими», — розповіла виданню Наталія Козинець, перша вчителька Астамура.

Сімдесят восьма школа колись була поруч з Бесарабським ринком, там, де нині пафосний ТРЦ. Саме в ній і звела доля Астіка, як звали хлопчика рідні та друзі, і його клас з юною вчителькою.

«Знаєте, коли я вела урок, я увесь час ніби розповідала йому. Він був настільки жвавим і допитливим. Він практично ніколи не мовчав. Він коментував, розповідав щось, ділився емоціями», — посміхається від згадок сьогодні пані Наталя.

Проживши в Україні 29 років, Астамур Гумба не отримав українського паспорта та офіційного громадянства. У нього була «Посвідка на постійне проживання», яка надавала йому всі права в Україні. Астамур ніколи не відчував ніяких обмежень.

Журналіст Сергій Моругін, який виховував Астамура з його п’яти років згадує, що він себе усвідомлював, як абхаз і українець водночас.

«У нього на поличці стояли «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі та «Абхази» авторства Інал-Іпа. Він шукав своє коріння. А ще — Шекспір англійською, він його читав постійно. Героїчний епос давав йому снагу. У нього поєднувались кавказькі риси характеру і українські», — розповів Моругін.

За його словами, пережите у ранньому дитинстві у Сухумі відклалось у хлопця на все життя.

«Він мене вразив, коли переїхавши до Києва, у магазині побачив багато сортів різного запашного хліба і почав просити: «Давайте його більше купимо. Треба багато хліба!» — згадує Сергій.

Після закінчення школи Астік вступив до Київського національного університету імені Шевченка на філософський факультет, вирішив стати політологом.

«Запам’ятав його серед тисяч студентів ще з часу вступу. Я тоді був заступником декана філософського факультету. Астамур мав нестандартне мислення. Дуже талановитий і допитливий. Він багато працював додатково, завжди був незадоволеним — йому здавалось, що їм малувато дають вчити, до нього всі тягнулись. А ще він був дуже дружнім і обережним водночас у спілкуванні. Я думаю, через свій життєвий шлях», — поділився Володимир Бугров, нинішній ректор КНУ ім. Т.Шевченка.

Він пригадує, як у лютому 2022 колишній студент йому повідомив, що йде на фронт.

«Розумієте, в Астамура і його мами був дуже болісний досвід еміграції. І я добре запам’ятав його кредо: треба любити батьківщину, яка у тебе є, адже її можна втратити», — розповів про життєвий урок, який виніс зі спілкування зі студентом ректор університету.

А задовго до повномасштабної війни батьки Наталя і Сергій певний час жили й працювали у Чорногорії. Балкани знали дуже добре. Тому Астамур вирішив вступати до магістратури у тамтешній університет і мав усі можливості залишитись у Монтенегро, щоб навчатись і працювати. Перед ним відкривався весь світ.

Але Астамур повернувся в Україну. Це був 2016-й рік. Росія вже анексувала Крим і вдерлась на Донбас. Абхазька історія повторювалась ніби у новому вимірі.

Спочатку Астамур пішов працювати у ай-ті галузь і на одному зі стартапів подружився з колегою по роботі Іваном Логіновим.

«Він був переконаний, що країна сама має робити вибір — куди їй рухатись. І саме він виявився згодом одним із найсміливіших людей, яких я знав. Додайте до цього кавказьке чоловіче переконання, що мужчина має обороняти свій дім. Це він ніколи не виказував зовні, але це завжди відчувалось», — згадує про друга Іван.

Він і досі перебуває під враженням того, як Астамур прийняв рішення йти воювати.

«Ми 24 лютого прийняли рішення йти до тероборони. Зголосилось багато хлопців, але так вийшло, що прийшов лише один Астамур… Я був у шоці! Людина, яка не має навіть прописаних обов’язків, як громадянин. У нього зір був — 6 і астигматизм, його б не взяли з такими даними. Але він пішов воювати за Україну. Добровільно і беззаперечно. Для нього була головною цінністю свобода», — розповів подробиці Іван.

«Абхаз» виконував бойові задачі в Дементіївці, на Харківщині, разом з бойовими медиками підрозділу надавав допомогу пораненим й доправляв їх до пунктів евакуації.

«У червні 2022 року під час ворожого штурму позицій підрозділів батальйону солдат Астамур Гумба брав безпосередню участь у відбитті атаки у складі групи швидкого реагування, яка висунулась на одну з позицій та закріпилась на ній, успішно відбивши штурм противника. В результаті було зупинене просування ворожих сил, але на жаль, Астамур Даурович героїчно загинув, внаслідок мінометного обстрілу цієї позиції», — розповіли у 241 бригаді ТРО про останній бій захисника.

Батьки лише з часом отримали офіційне розслідування обставин загибелі сина з побратимами. Там написано, що їхня позиція утримала наступ на Харків.

«Дементіївка Дергачівського району Харківської області. Криваве місце. Всі хлопці загинули. І довелось відновлювати картину того, що відбулось. До них навіть спочатку не могли дістатись. І ми не так давно отримали документи, де названа причина загибелі», — ділиться пережитим Сергій.

Журналістка телеканалу «Еспресо» Ольга Лень, яка знала Астамура з його дитинства, зізналась, що навіть стоячи у храмі біля його труни не могла уявити, що цієї відкритої, вільної і сучасної людини вже немає. Вона вважає, що покоління 40-50-річних передало цю війну дітям, а могло б зробити так, щоб її не було.

«Як же так, він міг абсолютно спокійно і вільно жити у будь-якому куточку світу. Він був людиною, сповненою свободи і можливостей. Я думала колись, що це покоління легковажне… А він сам вибрав собі дорогу — він пішов на фронт і за кілька місяців був вбитий», — добирає слова Ольга. Вона шокована і кількістю загиблих і тим, що вони пішли з життя, так і не народивши власних дітей.

Його поховали на Алеї Слави на Берковецькому цвинтарі в Києві. Посмертно Астамура нагородили орденом «За мужність» третього ступеня.

Через рік, влітку 2023 року у присутності його побратимів на будинку, де жив Астамур Гумба у Солом’янському районі Києва, відкрили меморіальну дошку пам’яті захисника.