Розповідь морського піхотинця Павла Познанського, який пережив полон і відновив рухливість після травми спинного мозку. 27.05.2025 11:10 Укрінформ. Він дивовижним чином вижив у полоні, повернувся додому та, натхненний рішучістю та передовими технологіями, зробив перші самостійні кроки.
31-річний військовослужбовець з Миколаєва Павло Познанський отримав серйозні поранення поблизу Маріуполя під час спроби наших сил прорвати вороже оточення. Його взяли в полон з простріленою легенею та критичним пошкодженням хребта. Наразі він є єдиним ветераном в Україні з травмою спинного мозку, який використовує найновіші ортопедичні пристрої.
ВІН ОТРИМАВ ВАЖКУ ТРАВМУ, АЛЕ ПРОДОВЖУВАВ БОРОТЬБУ
Павло народився та виріс у курортному місті Очаків Миколаївської області. Там він навчався до 9-го класу, а потім успішно закінчив Миколаївський юридичний ліцей. Скільки себе пам'ятає, він захоплено займається спортом, зокрема дзюдо та різними видами бойових мистецтв. Він також дуже цікавився зброєю та військовою технікою. Він вступив до Львівської академії сухопутних військ, яку закінчив на початку 2015 року.
«Це був перший прискорений випуск курсантів в Україні. Я потрапив до 36-ї окремої бригади морської піхоти, і після кількох місяців навчання нас направили до Маріуполя», – ділиться Павло.
Він розповідає, що на початку 2022 року вони очікували повномасштабного вторгнення Російської Федерації. У ніч на 24 лютого зведений підрозділ під керівництвом Павла Познанського отримав завдання просунутися до певного району та підготуватися до відбиття ворожого нападу.
«Наша колона рухалася через села, які вже перебували під російським обстрілом. Місцеві жителі згуртувалися за нас, бажаючи нам удачі та закликаючи триматися. Було дуже холодно, йшов дощ та сніг. Через кілька годин ми зіткнулися з натиском ворожої артилерії та авіації. Розпочалися запеклі бої», – згадує майор Познанський.
Згодом його підрозділ було передислоковано на завод «Азовмаш» та Маріупольський металургійний завод імені Ілліча. Павло згадує про важкі втрати, численні жертви, брак боєприпасів, води та їжі. Їм довелося відкривати заводські резервуари для технічної води.
Під час однієї з перших танкових сутичок на околиці Маріуполя Познанський отримав важкий струс мозку. Медичний персонал запропонував евакуювати його гелікоптером до Дніпра, але він відмовився та продовжив своє завдання.
П'ЯТЬ КУЛЬОВИХ ПОРАНЬ
Коли ворог оточив Маріуполь, підрозділ, у якому дислокувався Познанський, отримав наказ прорватися до наших військ у Запоріжжі в ніч на 11 квітня. Бійці просувалися невеликими групами, але потрапили в засідку.
– Мене буквально зрешечувало кулеметним вогнем. Я отримав п’ять кульових поранень. Я не міг рухатися, але коли росіяни підійшли, я був притомний. Пам’ятаю, як кричав від болю та благав їх не добивати мене, а дати мені спокійно померти… Вони обшукали мене, знайшли мої документи, впізнали мене як офіцера та пішли радитися зі своїм командуванням. Я лежав деякий час, втрачаючи багато крові. Мої товариші поруч перев’язали мене, як могли. Я безмежно вдячний їм за те, що вони трохи стабілізували мій стан… Росіяни зв’язали мені руки скотчем, заклеїли рота, хоча я ледве дихав, кинули в автобус і тягли по різних підвалах до ночі. Зрештою, мене перевезли до Новоазовська. Саме тоді я втратив свідомість», – згадує досвідчений морський піхотинець.
Пізніше він дізнався, що в той час там були студенти-медики з Санкт-Петербурга, які практикувалися з пораненими. Вони зашивали його рани, як могли. Після цього почалися допити, психологічні катування та погрози прострелити йому ноги, чого він і так не відчував.
Павло страждав від високої температури, був нерухомий, а його тіло ледве приймало їжу. Йому давали воду зеленуватого кольору з солоним смаком, яку він мусив пити через соломинку через сильну спрагу. Він згадує, що деякі лікарі підходили до нього, але відпускали, стверджуючи, що в нього немає жодних шансів…
ЇХ ТРИЧІ ЗАБРАЛИ ДЛЯ ОБМІНУ ТА ПОВЕРНУЛИ
Він згадує, що дуже цікавився історією та багато читав про війни, але ніколи не міг уявити собі, як росіяни поводяться з нашими полоненими: тортури, знущання, голод. До поранення він важив 85 кг, а за час полону схуд на 30 кг.
Павло додає, що досі не розуміє, як йому вдалося вижити за таких умов, і наголошує, що молився.
– Незважаючи на все, що відбувалося, я відчував, що скоро повернуся додому, хоча протягом трьох з половиною місяців полону я не отримував жодних звісток від родини. Наш конвой розсіявся, а мене оголосили зниклим безвісти. Лише пізніше мене помітили в російських ЗМІ. Мене тричі забирали на обмін і щоразу повертали. Останнього разу нас тримали близько чотирьох годин, погрожуючи знову відправити назад. Це психологічно виснажливо. Ти лежиш там, корчишся від болю, тримаючись за надію…», – розмірковує він.
Павло зазначає, що йому пощастило з обміном, оскільки його товариші вже три роки перебувають у полоні.
Я ТРЕНУВАВСЯ ПО 6–7 ГОДИН НА ДЕНЬ
Українські лікарі не були оптимістично налаштовані щодо прогнозу Павла. Вони розвели руками, заявивши, що найкращий результат, на який він міг сподіватися, — це просто можливість сидіти.
Источник: www.ukrinform.ua
