Уроки історії в часи війни: чи можливо виховати патріотизм? 01.10.2025 10:19 Укрінформ Навчати дітей історії в сучасних реаліях надзвичайно складно. Дехто з нас панічно боїться пропаганди, без якої на війні нікуди. Але суть не в цьому
«Ти знаєш, що таке історія?» — спитав учитель у п’ятикласника на першому уроці. «Знаю», — впевнено відповів він. «Наука про динозаврів!» На перший погляд, це кумедна відповідь, але вона точно відображає проблему: учень ще не вивчив, що таке історія насправді.
То чому і як викладають історію в українських школах? Чи актуальний патріотизм? Як нам не потрапити в пастку минулого, коли історія була засобом ідеологічного нав'язування, а натомість прищепити дітям почуття національної гідності?
Реформа Нової української школи (НУШ), запроваджена Міністерством освіти і науки у 2016 році, була спрямована на подолання пострадянського підходу, зокрема й у вивченні історії. За радянських часів цей предмет був одним із головних інструментів пропагандистських інсинуацій. Це добре ілюструє відомий радянський жарт: «Діти, напишіть твір на тему «Який ваш улюблений історичний персонаж» і чому Ленін…». Був лише один підручник з історії (хоча його час від часу переписували), вчитель мав викладати в суворо визначених межах, а учень мав запам’ятовувати дати та повторювати те, що було написано в підручнику, і те, що йому розповідали на уроці. Однак це не заважало тим, хто справді цікавився історією, мати власну думку, читати інші книги та дізнаватися більше про тему, яка їх цікавила. Не останню роль у цьому відігравало те, хто саме викладав історію і як. Якщо вчитель був творчою людиною, то був шанс, що учень знатиме та полюбить цей предмет.
ІСТОРІЯ ЗА НУШ: НЕМАЄ НЕЕФЕКТИВНИХ ІДЕЙ ТА ЛЮДЕЙ
Отже, згідно з новою методикою, запровадженою Міністерством освіти і науки, «шкільна» історія мала бути повністю вільною від ідеологічних нашарувань. За модель була взята західна «демократична модель», в якій історія, як і інші гуманітарні предмети, не «викладається», а використовується як спосіб навчити дітей критично мислити та розуміти, що немає непогрішних ідей, як і немає непогрішних людей. І що цілком нормально переглядати та критикувати певні історичні події чи історичних постатей. Головним було не запам'ятовувати певні «готові істини», а спілкуватися та обговорювати. Саме парадигма критичного мислення виступила новою альтернативою ідеологічній ангажованості. Але чи прийнятна ця м'яка модель вивчення історії для країни, яка багато років живе в умовах війни та до того ж зазнає жорсткого інформаційного тиску з боку ворога? Однак, з іншого боку, якщо ми оберемо орієнтацію на жорстку «ідеологічну освіту», то ми стаємо схожими на країну-агресора, де викладання історії побудоване на міцному «культі» та на чорно-білій дихотомії «своїх і ворогів»…
ЧИ МОЖЕТЕ ВИ УЯВИТИ МАЙБУТНЄ БЕЗ МИНУЛОГО?
Вчителька, яку я знаю з однієї з київських державних шкіл у Шулявському районі (саме вона розповідала мені про п'ятикласника та динозавра), стверджувала, що діти, особливо старших класів, зазвичай байдужі до вивчення історії. «Молодших ще можна зацікавити якимись яскравими історіями, а старших – ні. Вони живуть у своїх інформаційних бульбашках, і до них надзвичайно важко достукатися. На уроках вони голосно говорять про свої речі, а коли настає час оцінок, підходять і запитують з претензіями «чому я отримав таку низьку оцінку?». Батьки, у переважній більшості, вважають історію чимось украй незначним, на що не варто звертати уваги, і діти, мабуть, автоматично займають подібну точку зору. «Минулого немає! Є лише сьогодення та майбутнє». «І все!» Так переконав вчителя російськомовний батько однієї з учениць. А спробуйте сказати йому, що наше сьогодні – це наше вчора, а наше завтра – це наше сьогодні? Після двадцяти років викладання її мало що дивує, але іноді шокуючі епізоди все ж трапляються. На одному з відкритих уроків, присвячених Голодомору, учениця на запитання, що вона знає про ті часи, відповіла: «Ну, тоді люди гинули, як собаки». І це ще реалії нашого сьогодення – рівень культури, знань, моралі та відчуття доречності/недоречності.
Вчителька вважає, що вивчення історії насправді не впливає на формування патріотичних поглядів її учнів. Дещо більший відгук у них знаходить предмет «Громадянська освіта». Там, хоча б на мить, вони мають подумати: «Хто я?» та «Що означає бути українцем?» Але у них є й своя думка з цього приводу: «Так, ми українці. Однак чи справді це так важливо в сучасному світі? Можна жити будь-де… Мова? Головне – знати англійську». Навчати їх патріотизму? Не знущайтеся з моїх капців, як то кажуть!»
Вчителька відмовилася назвати своє ім'я: «Я не хочу потрапити в халепу».
НАЦІОНАЛЬНУ ГІДНІСТЬ ПОТРІБНО ВИХОВУВАТИ
Источник: www.ukrinform.ua
