Вбивство Петлюри: як убивця став «жертвою» Спецпроєкт 22.10.2025 09:45 Укрінформ Загибель керівника українського уряду в еміграції й досі викликає численні питання. Одне з них – хто направляв руку вбивці і як радянській пропаганді вдалося трансформувати вбивцю у «жертву»
Париж, 25 травня 1926 року. У самому серці міста, на вулиці Расін, прогриміли постріли. Симон Петлюра – колишній голова Директорії УНР, Головний отаман військ, очільник українського уряду в екзилі, який саме переглядав книги на розкладці, – падає на тротуар. Його вбивця – Самуїл (Шолом) Шварцбард, єврейський анархіст. Він дочекався жандармів і промовив: «Я вбив душогуба моїх братів».
Убивство Симона Петлюри – одна з найбільш трагічних і контроверсійних подій української історії XX століття. Хто і що насправді приховувалися за цим злочином?
Укрінформ у колаборації з Українським інститутом національної пам’яті та радіо «Байрактар» ініціював мультимедійний проєкт «Правда чи міф?». Слідкувати за проєктом можливо на вебсайті Укрінформу та Інституту національної пам’яті, слухати в ефірі радіо «Байрактар», у соцмережах і на Spotify.
Симон Петлюра – Голова Директорії та Головний отаман – лишався фактичним лідером Української держави після поразки УНР та очолював уряд в еміграції. Його загибель у травні 1926 року досі є однією з найбільш спірних сторінок.
За Петлюрою полював Радянський Союз, і політичні розправи над українськими лідерами не були для комуністів чимось винятковим. Однак тут ситуація більш заплутана: Петлюру не просто ліквідували, його представили винним, а вбивцю – виправдали. Судовий процес над Шварцбардом фактично трансформувався на суд над Петлюрою. Вже мертвого лідера називали «організатором різанини» і «погромником», а виправдальний вирок вбивці зустрічали аплодисментами. Навіть сьогодні у французьких джерелах можна зустріти згадки про єврейські «погроми» Петлюри.
1926 рік. Убивця Петлюри лишається на місці злочину. Під час арешту у нього знаходять перелік українських політичних діячів – натяк на те, що Петлюра міг бути не єдиною мішенню. Сьогодні ми знаємо, що Шварцбард мав радянські зв’язки, був членом французької компартії, а до того проживав в радянській Одесі.
Однак, чи є доказовою теза, яку використав захист, про «Петлюру – головного організатора єврейських погромів»? Чи існують підтвердження причетності Симона Петлюри до єврейських погромів?
Жодного документу, жодного свідчення про причетність Симона Петлюри до погромів чи до їх організації не існує. Навпаки, Головний отаман робив усе можливе, щоб зупиняти і запобігати погромам. І про це свідчать численні документи та звернення за його особистим підписом.
Теза про нібито «Петлюру – головного організатора погромів» сформувалася під впливом тенденційно складеної за сприяння радянських органів книги, яку напередодні процесу опублікував у Франції асистент адвоката Тореса.
Судовий процес над Шварцбардом відбувся через рік після вбивства, у 1927 році, в Парижі. Шварцбарда звинувачували в навмисному вбивстві, що каралося стратою. Обвинувачем був юрист Моріс Гарсуа; захищав убивцю соціаліст, близький до комуністичних кіл, адвокат Анрі Торрес.
Шварцбард посилався на особисту помсту за смерть родичів (за його словами, 14 осіб), але конкретних фактів дій самого Петлюри не представив. Обвинувачення наполягало: Шварцбард не знав Петлюру, його «помста» не була спонтанною – він стежив, мав зброю та список інших цілей; йшлося про можливе політичне замовлення та радянський слід у справі. Однак конкретних відомостей про співпрацю Шварцбарда з ОГПУ на той час не було офіційно надано.
Однак, чи має підґрунтя версія, що вбивця був агентом радянських спецслужб (ОГПУ)?
Український інститут національної пам’яті пояснює:
Прямих документів про перебування Шварцбарда на службі радянських спецслужб не знайдено. Проте французькі правоохоронні органи фіксували активну участь майбутнього вбивці у діяльності комуністичних угруповань у Франції. Також відома його колаборація з більшовицькими агентами. Тому цілком вірогідним є припущення, що радянські спецслужби сприяли вбивці в організації злочину.
Вирок у справі був проголошений 26 жовтня 1927 року. Рішення присяжних: «Виправдати обвинуваченого». Фактично Шварцбарда визнали «месником» і звільнили. Французька публіка зустріла рішення оплесками.
Більше подробиць знайдете у подкасті «Правда чи міф» на Спотіфай, новий епізод вже доступний для прослуховування.
Серед тих, хто підтримував Шварцбарда, були Альберт Ейнштейн, Ромен Роллан і Максим Горький. Французькі газети описували Петлюру як «українського генерала, винного в різанині», що формувало суспільну думку не на користь Петлюри, а радянські спецслужби активно розповсюджували ці матеріали в іноземній пресі.
Судовий процес, так званий Паризький процес, був використаний радянською пропагандою. Убивцю зробили «народним месником», а Петлюру – «погромником». Це завдало шкоди репутації української визвольної боротьби на Заході.
Ще один міф – це те, що українська сторона не оскаржувала рішення суду, а отже, це було визнанням вини Петлюри. Чи правда, що українська діаспора залишила цю справу без оскарження?
Перш за все треба мати на увазі, що на лаві підсудних перебував Шварцбард, а не Симон Петлюра. Розглядали справу саме вбивства Петлюри, а не його вини. На жаль, суд прислухався до емоцій, які нагнітала сторона захисту, і виправдав вбивцю. Інша річ, що московська пропаганда використала результати суду для очорнення Симона Петлюри та українського руху.
Дійсно – для української громадськості та діаспори вирок 1927 року став шоком. Українські кола в Європі не змирилися з тим, що вбивця їхнього лідера отримав виправдання: вони організовували комітети пам’яті, збирали документи, звертались до преси, друкували тиражі та проводили пам’ятні акції, намагаючись протиставити масиви документів тій публічній наративній хвилі, яка працювала на дискредитацію Петлюри. Правових важелів домогтися скасування вердикту було вкрай обмежено – виправдальний вердикт присяжних у Франції фактично завершив справу, а поширення пропаганди зробило історичну платформу для дискредитації українського руху.
Вбивство і виправдання вбивці стали перемогою радянської пропаганди та ударом по українській ідеї. Але історія довела, що знищити ідею незалежної України неможливо – навіть убивши її лідера.
І сьогодні, у XXI столітті, коли ми дивимось на історію крізь призму світових трансформацій, залишається важливим пам’ятати: вбивства публічних діячів не стали архаїчним атрибутом минулого. Сучасна Російська Федерація продовжує практику фізичного усунення опонентів і громадських активістів – і так само, як сто років тому, винні часто залишаються поза межами правосуддя або апелюють до «відомих» причин, перекладаючи відповідальність на жертв.
Історія справи вбивства Петлюри та виправдання Шварцбарда – це не тільки подорож у минуле, а дзеркало того, що насправді демократія вразлива перед маніпуляціями диктатур та безсила перед яскравим образом «добра з мечем та більшовицькою зіркою»: чи можемо ми захистити людину, чи лише її образ? Чи можемо ми зберегти незалежність і свободу, якщо правосуддя перетворюється на спектакль, а правда – на інструмент пропаганди?
Нехай пам’ять про Симона Петлюру стане не лише сторінкою історії, а й нагадуванням: боротьба за правду триває і досі, і в ній залишається місце для кожного, хто не готовий заплющити очі на несправедливість.
Тож не мовчимо, не відступаємо, не забуваємо. І в цю мить, коли світом знову прокочуються хвилі політичних замовлень, вбивств і звинувачення українців у націоналізмі чи антисемітизмі у «стилі 20-х – 40-х», ми маємо сказати: пам’ятаємо. Діємо. Живемо. Ідея вільної України – непорушна.
Факти:
У рамках підготовки до суду захист Шварцбарда надав медичний висновок: французькі експерти в жовтні 1926 року визнали його «осудним» (тобто психічно відповідальним, – ред.), але відзначили, що він був «містиком із сильною расовою емоцією». Шварцбард після суду виїхав до Південної Африки, де жив до смерті (1938 р.). У 1967 році його прах перевезли до Ізраїлю.
Петлюру поховали на кладовищі Монпарнас у Парижі, поруч із дружиною та донькою. У Парижі також функціонує Українська бібліотека, яка носить ім’я Симона Петлюри.
У 1980-х і 1990-х роках історики відкрили частину радянських архівів, які свідчать, що Шварцбард мав контакти з агентами ГПУ, хоча прямих доказів замовлення вбивства немає.
«Незважаючи на деякі щирі спроби українських та єврейських лідерів зменшити розкол, спричинений вбивством, та досягти політичної співпраці, дипломатія зазнала жахливої поразки. Якщо Шварцбард став радянським агентом та національним месником за єврейський народ; тоді як для іншої сторони Петлюра був символом відчайдушної боротьби за незалежність України проти більшовицького панування. Два національні міфи, що виникли, та літературні відгуки, які вони викликали, ніколи не могли гармонійно зійтися. Так пише книга «The Assassination of Symon Petlura and the Trial of Scholem Schwarzbard 1926–1927: A Selection of Documents» (ред. Д. Енгель), в якій зібрано донесення, документи, листування та свідчення щодо справи.
Фільми:
П.К.П. (Пілсудський купив Петлюру) – радянський (українська к/студія) німий пропагандистський фільм 1926 року, в якому Петлюра зображений у радянській інтерпретації.
Таємний щоденник Симона Петлюри – українська історична драма режисера Олеся Янчука саме про цей епізод вбивства Петлюри і суду над ним.
Таємна операція (Замах на Петлюру) – менш відомий український фільм, реж. Валерій Шалига, про події замаху чи контекст 1920-х, де зображені Петлюра та Пілсудський
Книжки:
Савченко Віктор. Симон Петлюра. Вид-во «Нора-Друк», 2016.
Литвин Сергій. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну. Вид-во «Смолоскип», 2018.
Сергійчук Володимир. Симон Петлюра і єврейство. Вид-во «Нац. ун-т імені Тараса Шевченка. Центр українознавства», 2006.
Текст: Ярина Скуратівська, Київ
Наукова консультація: Володимир Тиліщак, УІНП
Ілюстрації: Катерина Березовець, Укрінформ.
Вбивство Петлюра Проєкт «Правда чи міф»
