Як побачити життя незрячих 30.07.2024 10:53 Укрінформ Володимир Пиріг – незрячий журналіст зі Львова. Він допомагає ветеранам, які втратили зір на війні
Ще з радянських часів наше суспільство успадкувало уявлення про людей з інвалідністю, як про певний суспільний тягар – непомітний, а то й дуже помітний. Їх навчали у закритих закладах, роботу надавали низькокваліфіковану або виплачували невеликі пенсії. Їх не було видно на вулицях, адже громадська інфраструктура не для проїзду колісних крісел, проходу протезованих осіб чи мандрівок незрячих. Не для них облаштовували переходи, сходи та навіть лікарняні коридори.
Минулого року, приміром, поранений військовослужбовець Мирослав Откович у дописі порушив питання про військовий госпіталь, в якому не лише величезні черги і нуль комфорту, не лише лікарі на різних поверхах, а й відсутність води та елементарних стільців, аби людям із пораненнями і ампутаціями день очікувати прийому лікарів. Ситуація після гучного скандалу почала змінюватись, але поступово.
Так само поступово змінюються і наші уявлення про людей з вадами зору. Скажімо, авторка матеріалу працювала з незрячими журналістами і може підтвердити їхню самостійність і фаховість у роботі. І з врахуванням інтернет-специфіки теж. На сьогодні існує чимало програм, які допомагають незрячим «побачити» інтернет, читати. То ж історія про те, що людина сприймає інформацію на 80% очима вже давно застаріла. Однак, стійке упередження, що «буде клопіт» стає однією із перешкод для таких професіоналів знайти роботу і заробляти на життя самостійно..
Підтверджує це і Володимир Пиріг, незрячий журналіст зі Львова. З ним ми спілкувались про виклики, проблеми і смішні часом історії з життя незрячих.
Володимир Пиріг, 36 років, народився у Стрийському районі на Львівщині. Далі навчався у львівській спецшколі для незрячих, а потім – на факультеті журналістики в університеті імені Івана Франка на денній формі. Працював у багатьох виданнях, зокрема Захід.нет та ZIK (у хороші часи), зараз теж працює за професією. Паралельно є перекладачем програм і сайту додатків у NV Access. Хобі – переклади програм і тестування сайтів на доступність. Мріє, щоб останнє стало професією і замінило собою журналістику.
Мій cпіврозмовник активно заохочує незрячих користуватись україномовними версіями програм, понад два роки допомагає незрячим ветеранам та їхнім родинам адаптуватися до життя без зору, розповідає про це у радіопрограмі «Наосліп. Життя з чистого аркуша» на радіо Армія FM і моніторить ситуацію із доступністю важливої інформації для незрячих (як-от графіки відключень світла).
Обкладинка радіопрограми «Наосліп. Життя з чистого аркуша».
Про основні больові точки у житті незрячих та про зміни, які відбуваються за час повномасштабного вторгнення із доступністю та адаптацією ветеранів війни, говоримо з паном Пирогом.
– Скільки років минуло від того часу, як ви взялись за українізацію інтернету. І для незрячих теж?
– Я почав перекладати програми з 2009 року, але це було спочатку як розвага. Я не думав, що буду цим займатися довго. А воно ж класно, коли до тебе ця програма була англійською або російською, а ти її переклав і вона вау(!) стала українською. Тоді мало програм було українською мовою. А потім якось так сталося, що взявся за це по повній програмі. Для мене це більше як волонтерська справа, але… Знаєте, за цей час так багато змінилось. Коли почалась повномасштабна війна, багато людей від російської мови відмовились, і одразу – о, а все українською вже, виявляється, є! Багато хто навіть не знав про це… А зараз ця діяльність відійшла на другий план, вже не така актуальна.
Війна, адаптація, ветерани
– Значить, робота мала ефект. Однак наступна тема, про яку хотіла поговорити з вами – про появу нових людей з проблемами з зором. Це ветерани війни. І тут, з одного боку, вони ніби як допомагають підсвітити проблеми людей з інвалідністю. З іншого боку, я знаю, що багато хто говорить, що робота над змінами і доступністю почалась не з появою ветеранів війни. Чи є тут місце певним ревнощам, чи взагалі є комунікація з людьми, які ось зараз втратили зір?
– Вона не є масовою, але вона є. Є завдяки різним таборам, які організовують громадські організації, навчанням. Але я ще не зустрічав незрячих ветеранів війни, які б дійсно активно долучалися до розв'язання проблем незрячих людей. Можливо, це тому, що час на адаптацію для них триваліший.
– Знаю про ваш досвід роботи у різних волонтерських проєктах з адаптації ветеранів і постійну допомогу українським ветеранам, які втратили зір. Що можете загалом сказати про виклики?
– Часто кличуть у госпіталь. Бо є незрячий ветеран, то, звичайно, ми приходимо, допомагаємо, навчаємо. Чи по телефону можемо проконсультувати. Ми можемо допомогти. Приміром, мені багато речей робити легше, аніж тим, хто зір втратив у дорослому віці. Навіть та сама навігація в інтернеті. Я вже звик до того, що є якісь недоступні штуки, я вже знаю лайфхаки, як можна їх зробити собі доступними. Все має бути доступно вже зараз, бо таких людей дуже-дуже багато, всіх їх не навчиш в індивідуальному порядку. І ці люди є по всій Україні. Я завжди наголошую, що інформація для них має бути доступною за замовчуванням.
Источник: www.ukrinform.ua
