Їхні імена навіки вписані в історію журналістики. Блоги
Михайло Сорока 06.06.2025 09:00 Укрінформ Щодо долі 4 зі 104 журналістів, які загинули у цій трагічній війні
Коли тридцять один рік тому офіційно було встановлено День журналіста в Україні, навряд чи хтось міг передбачити, навіть у найпохмуріших мріях, що злий, підступний та безжальний ворог вторгнеться в нашу країну. Українські журналісти не лише донесуть світові правду про цей нічим не спровокований конфлікт, а й візьмуть на себе роль захисників України, проливаючи при цьому свою кров та приносячи найвищу жертву. Загалом сто чотири журналісти, включаючи семеро наших міжнародних колег, не повернуться до своїх редакцій. Вони з честю виконали свої професійні, патріотичні та моральні обов'язки, тим самим вписавши свої імена в аннали сучасної української та світової журналістики. Ми поділимося історіями чотирьох із них, чиї творчі шляхи та життя були трагічно обірвані цією жорстокою війною.
“ЯКЩО НЕ Я, ТО ХТО?”
Олег Задоянчук приєднався до нашого агентства з багатим журналістським досвідом. Він колись навчався у військовій академії, але не завершив навчання, усвідомивши, що це не його справжнє покликання. Він обрав журналістику та закінчив її у 1995 році в Інституті журналістики при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
Олег Задоянчук
Він розпочав свою кар'єру в медіа з репортажів із зони конфлікту в Придністров'ї. Протягом чотирьох років працював політичним редактором в інформаційному агентстві УНІАН. Пізніше захопився телевізійною журналістикою, обіймаючи такі посади, як редактор програми «Після виступу» на «1+1», головний редактор телекомпанії «Нова мова», редактор проекту «Обличчя світу» та редактор новинного виробництва на Новому каналі, 5 каналі, ТСН та «Місті», а також був головним редактором медіацентру «Кандидат».
На кожній із цих посад він залишав позитивне враження — і як професіонал, і як людина. Наприклад, його колега з «Кандидата» Олександр Піддубний зазначив: «Я працював там ведучим і журналістом. Олег був керівником проекту та головним редактором. Навіть зараз, зі значним запізненням, я усвідомлюю, що Олег був редактором, посланим згори. Він так бездоганно керував командою та творчим процесом, що робота відчувалася легкою». Розмірковуючи про свій попередній журналістський досвід, я можу виділити два місця роботи, де команда відчувалася як згуртована родина, одним з яких був медіацентр «Кандидат».
Втрата Олега є справжньою трагедією для української журналістики; він був надзвичайним професіоналом. Олег мав здатність слухати. Він критично мислив і завжди аналізував ситуації, прагнучи розкрити правду. Він був терплячим до інших і ніколи не намагався піднятися над тими, хто був молодшим або менш досвідченим, попри те, що багато відомих журналістів та редакторів позаздрили б його глибині досвіду. Він також був неймовірно скромним. Якби хтось спостерігав за нашою командою здалеку, він, ймовірно, не здогадався б, що він головний редактор. Скромний, в окулярах, невисокий «ботанік» (не мій термін), він виявився сильнішим духом, ніж будь-хто, кого я коли-небудь знав. Олег не прагнув особистої слави — саме тому він обрав захищати Україну. Я колись писав про Євромайдан, стверджуючи, що кожен, хто брав участь, вже був героєм, подолавши свій страх. Ті, хто пішов на війну, безсмертні. Пам’ятаймо його.
На могилі журналіста та солдата
Олег Задоянчук загинув у цій «частковій» війні. Він добровольцем пішов до АТО, попри те, що не підлягав мобілізації через серйозні проблеми зі зором. В Укрінформі його наполегливо просили відкласти рішення про відправлення на фронт, оскільки відомству конче потрібні були досвідчені журналісти, які висвітлюють військові питання. Однак він відповів: «Ні, це доля». Пізніше, в інтерв'ю військовому комісару, він зауважив: «Якщо не я, то хто?» Його мобілізували 29 серпня, і навіть його родина не знала про його рішення. Він повідомив про це батькам, коли був у поїзді, що прямував до Луганської області.
Навіть в останні дні свого життя, адаптуючись до військових обов'язків, він не нехтував журналістикою. Як пізніше розповідав Іван Лелюх, який служив разом з Олегом у 12-му батальйоні територіальної оборони Києва, вони обидва займалися інформаційною роботою: «Я їздив на передову, знімаючи на камеру життя батальйону. Олег вдень писав журналістські статті; нам навіть вдалося одну опублікувати, а вночі він приєднувався до підрозділу спецназу для бойової підготовки та стрільб. Він збирав і ділився армійськими жартами та анекдотами. З самого початку стало очевидно, який він патріот. В останню ніч обстрілу ми провели вечір у клубі. Саме там приходили відпочивати бійці з передової. Безпосередньо перед початком обстрілу він запропонував перейти до неформального спілкування. Коли почався обстріл, ми лежали на землі, не знаючи, куди тікати, оскільки фактично були «в тилу», під вогнем російського боку. Після першого вибуху я гукнув: «Олег, ти живий?!» Він відповів: «Живий». Однак, на мій другий дзвінок він не відповів…».
Ця трагедія сталася в ніч на 4 вересня. Російська артилерійська система «Смерч» підступно атакувала нашу військову частину в селі Дмитрівці Новоайдарського району. Олега Задоянчука поховали 8 вересня 2014 року. Вшанувати його прийшли його побратими, колеги з Укрінформу та ті, з ким він працював у нашому агентстві, разом з родиною. Похований у Києві, на Алеї Героїв.
Источник: www.ukrinform.ua
