Наша африканська рідня 28.12.2024 09:00 Укрінформ Хто такі амазиги й чим вони близькі українцям
Сайт Черкаської ОДА наприкінці листопада оприлюднив новину про виставку, яка пройшла в Марокко: «У Королівському інституті берберської культури в Рабаті відкрилася виставка “Рушниковий гай: світ українського рушника” черкаської майстрині Олександри Теліженко», – йшлося в повідомленні. Здивувало, що дійство відбулось не в Європі чи в Америці з їхніми потужними діаспорами, а в мусульманській країні з геть іншими, здавалося б, культурними традиціями. То чому Марокко? І до чого тут бербери? Відповідь дала сама Олександра Василівна.
СЛІДАМИ АМАЗОНОК
Рушники на виставці в Марракеші
Для заслуженої художниці України Олександри Теліженко рушники є не просто предметом народного мистецтва. За ними вона вивчає символи культурного коду древніх українців; мало того, вона навчилась їх читати і навіть передавати символічні послання сучасникам і наступним поколінням. Передавати є що.
– Знаєте, чому ми поїхали в Марокко?
– Представляти українське мистецтво, зокрема українську символіку.
– А якщо я вам скажу, що не це було головною метою? Виставка – то тільки засіб для здійснення задуму. Насправді задум був навести родинні зв’язки. Глибоченні. Я художник, але ще й науковець. От, дивіться: моя книжка «Основи національної культури». Від найбільших глибин, тобто від верхнього палеоліту – і дотепер. Народне мистецтво – це генетичний код наш. Це я писала в 2010 році. Концепція була в мене в голові вже давно сформульована, але треба було наситити її першоджерелами, щоб аргументувати хід думок. Книжку видав Національний університет банківської справи, де я викладала основи національної культури. Книжку видали, але на цьому моя викладацька діяльність там завершилася, бо пішли інші напрями.
Художниця, гортаючи книгу, звернула увагу на ілюстрації до розділу про верхній палеоліт. Уже тоді невідомі митці використовували і меандри, і напівсварги, вирізьблюючи їх на кістках мамонта. Первісний художник сподівався донести цими символами якусь важливу інформацію для одноплемінників. А може, ще до когось.
– У книзі історія мистецтва представлена, по суті, через дотики до кульмінаційних моментів історії взагалі. Історія загалом й історія мистецтва, та ще й народного, йдуть паралельно. І тут, з-поміж інших тем, я пишу про амазонок. Є підстави вважати, що вони з’явилися саме на наших праукраїнських землях у часи, коли в Трипільській цивілізації відбувався перехід від матріархату до патріархату. Це була реакція на жорстокість патріархальних змін на землях, де впродовж тисячоліть панував культ Жінки, а разом із ним – мир, добробут, демократія. І – магія! Тобто знання законів світобудови й уміння застосовувати їх у реальному житті й господарюванні. Бо саме Жінка здатна «читати» Небо і дарувати життя.
Але чому й коли сталися такі радикальні зміни? На переконання мисткині, причиною стало Небо. Або – космос. Тобто зміна великих небесних Зодіаків, що ритмічно відбувається що 2300 років. Космічний рух впливає на життя Землі, а вже її енергетичні ритми – на життя людей. Хвиля кочовиків із Заходу та з Лівобережжя Дніпра принесла зі собою культ меча, культ війни і патріархат.
– Відбулася зміна доби міді на добу бронзи. На місце мальованих космічних орнаментів прийшла груба «шнурівка», коли малюнок на посуді почали робити, відтискаючи на мокрій глині примітивні шнури. Почався занепад Трипільської культури, а головне – роль Жінки з Великої Правительки опускалась до рівня обмінного товару. Що, до речі, відбилось у шлюбних обрядах по українських селах, які зародилися саме в ті часи.
…ПЛЮС ЯЗИГИ
Звісно, що мудра й смілива Жінка, яка володіла знанням світобудови і техніками зв’язку з енергоінформаційним полем Всесвіту, не могла змиритися з таким станом речей. Це було повстання общинної цивілізації, де не знали рабства, проти цивілізації рабства. Жінки Аратти утворили свою бойову вольницю. На арену історії вийшли амазонки. У подальшому ця войовнича община давньоукраїнського жіноцтва ІІІ–І тисячоліть до нашої ери заселила причорноморські та приазовські степи й багато інших територій.
Розлого розповідати про амазонок у короткій статті нема сенсу. Про войовничих жінок древності є багато видань, не кажучи вже про чималу фільмографію. Але до чого тут бербери? Справа в тому, що самі себе вони так не називають. Вони – амазиги. Якщо не заглиблюватись в історію на кілька тисячоліть, одне з сарматських племен називалось язигами, а сармати, за Геродотом, з’явились від шлюбів скіфських юнаків з прекрасними амазонками, які тоді мешкали на берегах Танаїсу. Тобто на теренах сучасної України (недарма Богдан Хмельницький вважав козаків нащадками сарматів). А далі все більш-менш просто: АМАЗонки + язИГИ = АМАЗИГИ. А бербери – то від зневажливого «варвари» (давньогрецькою βάρβαρος).
Рушник «Зеніт українського сонця»
Ідея відвідати амазигів з’явилася з того, що Олександра Теліженко влаштувала, як вона каже, перформанс, де представляла свій рушник «Зеніт українського сонця». Цим рушником вона нагадувала українцям про нашу культуру початку І тисячоліття, коли люди у священних гаях, на священних деревах вішали рушники, на яких було закодоване звернення до Вищої Сили з проханням залагодити нещастя: неврожай, посуху, чуму абощо. «У цьому рушнику – могутній набір благословенних символів і знакових комбінацій. Епіцентром рушника є велике палаюче Сонце в зеніті. Це вогонь космічний – чоловічий первень, сила небесного воїнства. Сонце знищує тіні брехні та випалює всіляке зло. Воно благословляє наших воїнів на перемогу», – так представила художниця своє творіння.
– Чому цей обряд був важливим? Бо якби це не спрацьовувало, тобто Вищі Сили не виконували запитів людей, то і традиція відразу б заглухла. А якщо традиції – принаймні півтори тисячі років?.. На перформанс із Києва приїхав викладач Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого Данило Тютюн. Живосил Лютий співав «Меч Арея». Крутили там усі круги, зверталися – усе, як належить; хліби й меди – як жертва. Та цього було мало. Довелося й мені особисту жертву приносити. Все працює. Донині працює, – розповідає Теліженко.
Олександра Теліженко
У ході спілкування хтось згадав про берберів. Данило зазначив, що ніхто не знає, звідки біле плем’я прийшло в Чорну Африку. І коли. «Я знаю», – заперечила художниця, яка писала про це у своїй книзі.
– Я так, мимохіть сказала. А в Данила цього мама працює в посольстві України в Марокко. І от коли вона там озвучила цю історію, нею зацікавились, і саме марокканці. Тому що ці амазиги – такі незвичайні. Вони пережили п’ять хвиль окупації – від римлян до французів, але зберегли не лише свою розмовну мову, але й мову орнаментальну. Вони селились у високогір’ї і, незважаючи на всі заборони, зберегли її виключно завдяки пам’яті роду. Ви не впізнаєте в цьому нас? Нашу народну творчість?
Запрошення на виставу
Жінок із Черкас запросив до Африки Королівський інститут амазигської культури в Рабаті. Готувалася акція близько року, зате організована була на найвищому рівні. Уявіть маршрут: Черкаси – Київ – Варшава – Париж – Рабат. До Києва – машиною, від Києва до Варшави – поїздом, далі – літак до Парижа, пересадка на літак до Рабата. Вантаж – кілограмів півтораста. Шість багажних місць і лише дві жінки, Олександра Василівна та її донька Олеся. Залучили посольство в Польщі – а там попросили, щоб на зворотному шляху виставку в Варшаві зробили. Прохання задовольнили.
ТИСЯЧОЛІТНІ ПАРАЛЕЛІ
У Рабаті мисткиня знайшла безпосереднє підтвердження своїй теорії. Ну от, наприклад. В амазигів є свій прапор: синьо-зелено-жовтий. І герб – «Живиця». Якщо придивитись – наші два тризуби. От як пишеться назва народу його мовою: ⵉⵎⴰⵣⵉⵖⵏ. «Живицю», літеру ⵣ, можна побачити в текстах «Велесової книги». Легіони істориків заперечують її достовірність, але звідки тоді ця схожість реальної літери і «вигаданої»?
– Це просто фантастично. Ми ж скільки часу роз’єднані, ніякого зв’язку України з Марокко не було. Оцей проєкт був перший. І тут раптом виявляється, що в амазигів є і прапор, і герб (державний прапор Марокко – прямокутне червоне полотнище із зображенням зеленої п'ятипроменевої зірки в центрі, – ред.), схожі на українські. І літера ⵣ в них гербом виходить.
Мисткиня зазначає, що це – найголовніший символ на наших рушниках. Тризуб на тризубі, але якщо придивитись, то це Рожениця. Як писав академік Борис Рибаков, «жінка в неприглядній позі». Процес народження: ноги розкинула, руки розкинула, вгорі – голова, а внизу через пуповину народжує подібну до себе істоту. На відміну від нашого тризуба, для якого законодавчо затверджені форма і пропорції, амазигська «живиця» має певну свободу. Може стояти вертикально, а може «злітати» кудись вправо і вгору.
Королівський інститут берберської культури
– Королівський інститут берберської культури – не просто інститут. Він – науково-дослідний заклад. Так-от, мова про те, щоб наш Східноєвропейський університет, в якому я викладаю як доцент (а там вони мене вже назвали професоркою), розпочав співпрацю з Королівським інститутом. І оскільки останній заточений на дослідження, йдеться про те, щоб глибше дослідити ці зв’язки.
Олександра Василівна згадала, як двадцять років тому виконувала замовлення одного київського ресторану, що спеціалізувався на каві. Аби зробити ескізи для їхнього персоналу, вона проштудіювала одяг тих африканських країн, де займаються кавою.
– На основі їхніх етнонаціональних костюмів зробила чотири варіанти ескізів. От, дивіться: тут є перегук з Єгиптом, араби однозначно. А тут, нікуди не дінешся, Трипілля звучить. Тобто я робила ескізи про каву, а вони лягають на наше Трипілля аж так ріднесенько.
СПАДКОЄМИЦІ
– Ви там не стикалися, не скажу, з дискримінацією, а з якоюсь чоловічою зверхністю? Країна – ісламська, а ви – дві жінки.
– Ні. Навпаки. На виставці були присутні не лише наші дипломати, а й представники ще чотирьох посольств. Була міська влада. Багато серйозних мужів. Уявіть картину: великий хол цього інституту. Вхід перекритий червоною стрічкою. Біля стрічки стоїть дівчинка з подушечкою, на подушечці – ножиці, поруч посли, мери й інші, усі в чорному. Підходять до дівчинки, беруть ножиці, розрізають стрічку – і розходяться по обидва боки, пропускаючи мене вперед. То це ж повага. Я йду вперед, вони за мною. Відразу в цей же день преси було валом. Уже ввечері Центральне телебачення Марокко дало матеріал. Знаєте, як мене назвали? Аль-Касандра Телі-Желенко.
Спеціально їздили з представницею посольства в Касабланку. Виставки там не було, тільки зустріч із жіночою організацією «Калина» – українські жінки, які повиходили заміж за марокканців, переважно ще в Україні, у вишах якої навчались їхні майбутні чоловіки. Дівчата освічені, красиві, вільно одягаються по-європейськи. На запитання, чи є в когось із їхніх чоловіків ще одна дружина, почула у відповідь: «Ага, нехай хоч з однією впорається!».
– Нас там зустрічали… Я такого взагалі не бачила, хоча це була вже дванадцята моя виставка за кордоном. Жодної хвилини не було без опіки господарів. З нами весь час були представники посольства, а об’їхали ми Рабат, Марракеш – це давня столиця, тепер туристичний центр, Касабланку. Відвідали менші міста, де проводилися зустрічі з українськими громадами, переважно жіночими. А починалося все в Королівському інституті амазигської культури. Думала, буде наукова конференція, написала цілий трактат на сорок хвилин. А вийшло велике знайомство через усю країну. В амазигів прикраси – бомбезні. Корали й срібло. Як і українки, їхні жінки віддають перевагу сріблу перед золотом.
– Вам якась із установ Черкащини допомагала в організації поїздки?
– Не було потреби. Фінансували посольство України в Марокко, Міністерство закордонних справ України, Міністерство закордонних справ Марокко й Королівський інститут. Ми не афішували цю поїздку, знав тільки колектив. І то, коли ми вже від’їжджали на Київ, вийшли всі на поріг і сказали: «А ми таки не вірили». Це ж якось незвичайно. Це саме така стрьомна поїздка, важка, затратна – але організована дуже класно.
Колектив – це працівники (точніше, працівниці й один чоловік-технар) дизайнерського центру, який понад тридцять років досліджує глибинні етномистецькі традиції українського народу. І над створенням на цій основі новітнього продукту. Рушники – це тільки його частина. Крім того, тут розробляють сценічне й світське вбрання, декороване багатою вишивкою, вишиті картини, геральдичні твори й національні сувеніри. Колекція вбрання також була представлена в африканському турне.
– Де ж ви брали людей для показу одягу?
– Там і підбирали моделі. У жіночі сукні вбирались українки, чоловічий одяг демонстрували марокканці. Вони з такою охотою це робили! Один марокканець, одягнувши сорочку, пішов по ходу демонстрації танцювати гопак. І навіть не попередив. Просто під музику врізав!
СОНЯЧНА ГЕРАЛЬДИКА
– Ви три роки працювали в комітеті з Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Кандидатуру кого з лауреатів ви особисто підтримували, чия перемога вас тішить?
– Василя Чебаника – за шрифт «Рутенія» (2019 р., проєкт «Графіка української мови»). Відзнаки вручали на Тарасовій горі. Поета Івана Малковича. Володимира Шейка, художнього керівника та головного диригента Заслуженого академічного симфонічного оркестру Українського радіо. У 2019 році він став лауреатом у номінації «Музичне мистецтво» – за аудіозаписи творів українських композиторів до Фонду Українського радіо.
Так, до слова. Літери в шрифті «Рутенія» у деяких варіаціях нагадують амазигську абетку. Зокрема, там присутня «живиця» – ⵣ.
Ще тут слід уточнити ось що. Рушники в колекції були представлені монументальні. Саме такі, які вивішували на священних деревах праукраїнки. Центральний, «Зеніт українського сонця», має довжину три з половиною метри, ширину – трохи менше ніж метр. Усього три блоки.
– Я вже багато років працюю над темою «Стихії життєтворчі»: Вода, Вогонь, Земля. Повітря ще нема, – зазначає Теліженко.
Щодо геральдики. Офіційно затверджені герб Черкащини і герб рідної Звенигородки Олександра Василівна розробила разом із чоловіком, народним художником України Миколою Теліженком (на превеликий жаль, у травні цього року Микола Матвійович відійшов у засвіти). І якщо за основу останнього герба подружжя взяло перший відомий з історії (лицар у срібних обладунках), то для молодої області вони створили солярний символ: сонце на блакитному полі, навколо сонця – три стебла пшениці в динамічному русі…
Спіраль народження життя
– Оцей ескіз мені дуже подобається: спіраль. А роботи ж у мене не просто, а як продовження орнаментики. Символіки. Теж є спіраль – чоловіча, жіноча. Як народження життя. Ось вони, в поєднанні й на тлі повномасштабного кольорового спектра. «Творення світу». Це в мене такий триптих. Спіраль – називається робота «Першопочаток». Про Рабат було 26 публікацій. За декілька днів. Про Марракеш – шість. І про Варшаву – дві.
Підписання книги
– Можете сказати, чому виник такий ажіотаж навколо ваших робіт?
– Мені пояснили: це вперше Україна з такою виставкою, з такою місією в Марокко. Наша головна ідея не дуже-то й озвучена, бо в них там своя версія. Я думала, окрім виставки, буде наукова конференція, але конференції не було. Ми мали зустрічі – з мером, з директором Інституту, в торгово-промисловій палаті. Ось виставка в Марракеші. На фото – віцемер Мохамед Ідрісі, до речі, почесний консул України в Марракеші. Він так цим пишається. Це я дарую йому книжку – каталог наших робіт, а вони стоять біля мене напівколом. Там по блоках – по три рушники, а тут один такий ударний блок, а потім іще по боках… І я на цих зустрічах двічі говорила про те, що ми родичі, поки що роз’єднані в часі й просторі. Але в нас дуже багато схожостей, включно з історією виникнення. А її ніхто не знає.
Мохамед Ідрісі
* * *
На завершення бесіди Олександра Василівна ще раз наголосила:
– Головна ідея – в тому, що амазиги – наші родичі. Дуже давні. Розвінчання міфів. Нам ще зі школи казали, що амазонки – то грекині. Греки створювали скульптури, картини, рельєфи на теми битв з амазонками, і чомусь воно так… Хто перший встав, того й капці. А це ось цікаво, чому вони виникли. Тут уже космос. Сармати походять від амазонок і скіфів. Сармати були непереможні, і ще Богдан Хмельницький сповідував цю ідею. А серед сарматських племен були язиги. Звідси, через поєднання цих етнонімів, виникли амазиги. Через багато століть. Отут я подаю симбіотичний союз двох культур, коли поєдналися культ Жінки-Миру і Війни-чоловіка.
Африка Марокко Мистецтво Черкаси Рушник Художник
Источник: www.ukrinform.ua
