Наші на Берлінському кінофестивалі: український «Таймлайн» і перший Berlinale-Baby 22.02.2025 13:10 Укрінформ Переможці одного з найавторитетніших міжнародних кіноконкурсів стануть відомі 23 лютого
У неділю журі 75-го Берлінського міжнародного кінофестивалю Berlinale урочисто вручить Золотого та Срібного ведмедів. Ми з нетерпінням очікуємо результатів, адже вперше за багато років, а саме з 1997 року, український фільм представлений в основному конкурсному складі. Це один із 19 фільмів і єдиний документальний фільм.
Незалежно від рішення шановного журі, сам факт потрапляння до основної програми одного з найпрестижніших кінофестивалів є вагомим визнанням.
Катерина Горностай
Режисерка фільму Катерина Горностай залишиться в історії фестивалю не лише цією віхою, а й тим, що народила першу дитину Берлінале: лише за два дні до прем’єри «Лінія часу» вона стала мамою.
ГРАНД ПРЕМ'ЄРА
Катерина знайшла в собі сили відвідати світову прем'єру свого «творчого дітища», залишивши малюка на піклування свого радісного партнера, режисера монтажу Нікона Романченка.
Режисера та всю знімальну групу радо вітали журналісти, глядачі, а також під гімн України – наша спільнота, яка, хоч і не змогла потрапити на показ, зібралася у фан-зоні, розмахуючи прапорами та випромінюючи позитив.
Незважаючи на те, що прем’єра відбулася в четвер вдень під час страйку берлінського транспорту, велика зала фестивального палацу була заповнена вщерть.
«Хронологія» — це двогодинний документальний фільм, який фіксує повсякденне життя, хоч і за надзвичайних обставин. Глядачі мовчали, зрідка посміхаючись разом з героями, але частіше проливаючи сльози. Навіть німцям було складно сприймати розповідь із субтитрами. Реалії, з якими стикаються українські діти та їхні вихователі серед жорстокої війни, багатьом відкрили очі.
Однак це було не повсюдно. Більшість німецьких глядачів становили ті, хто вже цікавився Україною, співчував її біді чи пропонував різну допомогу.
Френк Уайльд
«Коли ви переглядаєте цей фільм, ви розумієте, чому Україна бореться і за що вона бореться. Я часто розмірковую: багато людей краще зрозуміли б політику, якби зустрілися з людьми з країн, про які вони обговорюють; якби вони відвідали Україну і дізналися про це з перших вуст. Їхні погляди змінилися б. Мені важко терпіти цинізм, поширений сьогодні у світовій політиці, не лише в Німеччині, але й, як не дивно, в Америці. Звідси важливість демонструючи цей фільм», – зазначив у розмові з автором Френк Уайльд, вірний друг України. На прем’єру він прийшов у патріотичному дизайнерському костюмі та футболці з закликом звільнити військовополонених «Азовсталі». Френк зізнався, що він теж був зворушений до сліз під час показу.
Подружжя Еріка та Ульріх Грегор були однаково зворушені. Як справжні кіномани, вони, ще будучи студентами, на початку 1970-х придбали в Західному Берліні невеликий кінотеатр, назвавши його «Арсенал» (на честь відомого фільму Олександра Довженка), який продовжує працювати, хоча часто змінює місце розташування.
«Глибоко зворушливий фільм. І надзвичайно красивий, оскільки він передає надію, демонструючи яскравий дух і стійкість українського народу. Дуже важливо дивитися цей фільм, оскільки він багатий надією та людяністю», – поділилася своїми думками Еріка. Ульріх погодився зі своєю дружиною: «Цей фільм резонує з багатьма людьми та охоплює багато тем, досліджуючи різні напрямки. Все це в поєднанні створює захоплюючий образ – багатогранний і сповнений надії». Грегори також відзначили три інші українські фільми, представлені в програмах фестивалю, які разом, на їхню думку, створюють комплексне, «тривимірне» зображення сучасної України.
Очевидно, що те, що було пережите на великому екрані, знайшло унікальний резонанс в українських глядачів. Значну частину складали жінки, яким довелося тікати з дітьми від війни після початку повномасштабного вторгнення, третя річниця якого збігається з днем після завершення фестивалю.
Емоції були різні. Наприклад, моя співрозмовниця Надія запитала, чи правильно вона зробила вибір, залишивши сина в рідному Дніпрі: попри всі небезпеки та випробування, діти на екрані здаються… щасливими.
Це, мабуть, основний меседж фільму: життя триває, незважаючи на війну, і люди живуть цим життям на своїй батьківщині.
Источник: www.ukrinform.ua
