Хай живе українське документальне кіно, або Критика буває несправедливою 25.09.2024 16:57 Укрінформ Як можна оцінити українську документалістику часів Великої війни? Що і як при цьому показували на Венеційському фестивалі може служити тут маркером
Скандал довкола російського документального фільму «Росіяни на війні» продемонстрував, що ворог цілком ясно усвідомлює важливість цього виду кіномистецтва, особливо для світу. Адже має значення, чиїми «очима» стають кінодокументалісти та чий погляд демонструють на екранах глядачеві. Саме документальне кіно, як зазначають опитані експерти, це швидкість донесення інформації, прямота та (що важливо нині) відносно до ігрового кіна менша фінансова затратність.
В українському інфополі було багато критики щодо того, що українська документальна стрічка на Венеційському фестивалі демонструвалася не в основній програмі, а поза конкурсом. Але справа в тому, що це своєрідна традиція: на фестивалях найвищого рівня, не змішувати художні та документальні стрічки. Скандальне російсько-канадське кіно теж показували у Венеції поза основною програмою.
Втім, давайте з усім цим розбиратися – без емоцій та упередження.
Документалістика й справді не твориться та споживається як художня стрічка, то ж міряти її та оцінювати мірками художнього кіна неможливо. Хіба лише у частині міжнародної промоції. Саме тому скандали на зразок вищезгаданого притіняють українські картини, бо говорять про них у рази менше. «Ці російські фільми, зняті на догоду російській ліберальній тусовці, – не дотягують до української документалістики ні рівнем, ні талантом, у них немає такого болю, бачення, які є у наших режисерів», – каже одна із співрозмовниць. То що ж є в українській документалістиці?
Наскільки видимими є роботи українських митців про війну, як розвивається і змінюється фокус подачі війни у кіно і, врешті, які стрічки варто б переглянути нам – аби переконатись, що «все у нас добре з українською документалістикою».
Документальне кіно на сьогодні стало важливим елементом культурної комунікації, завдяки якій ми, українці, можемо демонструвати світові реальний стан війни. Саме для цього і працює та частина кіноіндустрії, яка не виїхала з України чи не стала до лав ЗСУ. І саме тому для такого кіна потрібна підтримка і глядача – українського і міжнародного.
ЧИ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКЕ ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО?
Кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський зараз служить у ЗСУ, але для Укрінформу знайшов час для невеликого інтерв’ю. Каже, що школа української кінодокументалістики, на відміну від ігрового кіна, – була і є в Україні досить потужною. Погоджується військовослужбовець і з тим, що видимість кінострічок з України у світі не настільки потужна, як цього вимагає ситуація, – їх можна знайти лише на кінофестивалях. На це кінокритик називає кілька причин: «Раніше було трошки більше можливостей людей виїжджати за кордон і знімати, а відтак отримувати вповні фінансування для зйомок цих фільмів».
Ярослав Підгора-Гвяздовський. Фото із фб-сторінки автора
Як приклад можна взяти один із найпереможніших наших прикладів – «Оскар» за фільм «20 днів у Маріуполі». З одного боку, це є і визнанням майстерності української творчої групи та з іншого – демонстрацією того, що фінансування на його монтаж та просування взяли партнери.
Ще одна причина на яку вказує Ярослав Підгора-Гвяздовський – брак інтересу і у журналістів, а потім і у глядачів у кінотеатрах. «Про документальне кіно в медіа практично не пишуть. Люди, які опікуються новинними історіями, не доходять до фестивалів, де демонструються документальні картини». Врешті-решт документальне кіно не має такого великого розголосу, як художнє. «От всі ці причини створюють думку, що у нас немає документального кіно. А у нас саме документальне кіно є, українська документалістика була ледь не кращою в Радянському Союзі», такою вона лишається і нині, вже в європейському вимірі. Втім, зазначає кінокритик, увага до українських стрічок лише зростає з початком повномасштабного вторгнення: «От віднесіть мої слова в банк, – на всіх великих документальних фестивалях є українські фільми. І вони перемагають, тільки про це не знають люди».
Дещо опонує йому Соня Вселюбська, кінокритикиня, студентка кінознавчого факультету University of the Arts London. Вона переконана, що українська документалістика є на кожному фестивальному майданчику, великому і малому, і авторка, яка має можливість зараз відвідувати фестивалі, – їх бачить, як і увагу до українського кіна. «Кіно видиме, як ніколи раніше, воно гримить на фестивалях всюди і з початку повномасштабного вторгнення – особливо. Тому що фестивалі документального кіно завжди націлені на політичний фокус. Це така функція документального кінофестивалю, – стрічки з країн, в яких є конфлікти, повномасштабна війна, геноцид, воєнні перевороти, – вони завжди є у фокусі і дуже привертають увагу. Але нам пощастило і з тим, що наша країна сповнена неймовірно талановитими людьми, які цю реальність вміють правильно, дуже креативно обробляти формою документального кіно», – зазначає співрозмовниця.
Источник: www.ukrinform.ua
