Феномен Марії Заньковецької, яку шанували Грушевський і Петлюра 04.08.2024 11:40 Укрінформ Акторку сучасники називали геніальною, діамантом у золотій оправі та порівнювали з французькою зіркою Сарою Бернар
Виключно колоритна мова, вроджена благородність, почуття міри – так про приму українського театру Марію Заньковецьку, чий 170-й день народження вшановуємо 4 серпня, писав у спогадах актор і режисер Іван Мар’яненко. Велику публіцистичну розвідку створив про неї у 1907 році Симон Петлюра. А Михайло Грушевський назвав царицею української сцени, зазначивши: «Її високе мистецьке обдарування, її беззавітне служіння українському мистецтву вписало її ім’я навіки не лише в історію українського театру, але й в історію українського національного життя».
Чисельні фото Марії Заньковецької, яка незабутньо зіграла понад 30 ролей, передають її харизму. Талановита імпровізаторка долала багато перепон на шляху до слави і визнання. Виступала у Києві, Чернігові, Харкові, Одесі, Миколаєві, Полтаві, інших містах. Вистави з участю акторки в часи Російської імперії, коли загалом забороняли українську мову і культуру, приходив дивився цар. Однак Марія з українських Заньків принципово відмовлялася ставати зіркою імператорського театру, не купилася на чисельні вмовляння перейти на російську сцену з утриманням на рік – 24 тисячі рублів.
Укрінформ зібрав усе найцікавіше про феномен Марії Заньковецької, побувавши у двох музеях акторки – поблизу Ніжина у селі Заньки, де народилася перша народна артистка України, та Києві, де провела останні роки. До речі, молоді актори наставницю називали лагідно «мамочка».
КИЇВ: СВЯТО ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ТА КІНОРОЛЬ У 69 РОКІВ
У метричній книзі знаходимо дату народження Марії Адасовської, саме таке прізвище при народженні мала майбутня артистка, – 23 липня 1854 року, за новим стилем це 4 серпня. По батьківській лінії рід має польське коріння. Шляхтич Адам приїхав в Україну ще в XVII столітті й оселився на Чернігівщині. Вже його син, також Адам, одружився з українською дівчиною козацького роду, дочкою сотника Івана Зеленка. Їхня гілка роду дала покоління славетних звитяжців – представників козацької старшини, розповідають у столичному Музеї Марії Заньковецької, який є філією Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.
Столичний Музей Марії Заньковецької
У Києві акторка працювала у Першому українському стаціонарному театрі Миколи Садовського і провела останні роки свого життя, з 1918 по 1934. У будинку за адресою вулиця Велика Васильківська, 121 – де тепер музей – жила рідна сестра актриси Лідія Карнаухова. Автентичну пам’ятку культури, на жаль, знесли у 1980-му. Побудували подібну нову, яка зміщена десь на 50 м до дороги, щоб більшою була відстань від довгої багатоповерхівки за музеєм. Внутрішнє планування не зазнало змін тільки у частині ліворуч на другому поверсі, де у квартирі №4 власне жила Марія Заньковецька. До речі, якщо за життя знаменитої артистки це була околиця міста, то нині – центр Києва, за квартал від Палацу культури «Україна», поруч із пам’ятником Георгію Гонгадзе.
Експозицію з 200-ми експонатами (фото, сценічні костюми та особисті речі) планували відкривати ще в 1949 році. У квартирі тоді, після Другої світової війни, ще мешкали родичі, тому йшлося про музейну площу 28 кв. м. Мали до того знести старий одноповерховий будинок у дворі, в якому ще жили 19 мешканців (тобто їм потрібно було надати інші помешкання). Не вклалися у намічені терміни. Офіційною причиною того, що не відкрили музей, стала відсутність (неготовність) приміщення. Найімовірніше, були й інші. На них натякає те, зокрема, що відбувалося все за рішенням виконавчого комітету районної ради депутатів трудящих, яка мала назву – Кагановицька…
Даремно було сподіватися, що Київ на той час – попри за кілька десятиліть багато трагічних подій і терору – забув про свято визволення України на честь Директорії в оперному театрі, про яке написала 22 грудня 1918 року газета «Відродження». На ньому були Винниченко і Петлюра. На сцені показували «Наталку Полтавку». Цитуємо: «Перед публікою у ролі Терпелихи Марія Заньковецька, геніальна українська актриса, яка в час найлютішої реакції була сонцем нашого національного життя, проміння якого ворогів наших примушувало признати, що живе український народ».
Перед тим – 1 вересня 1918 року у Троїцькому народному домі відкривався Державний народний театр на чолі з Панасом Саксаганським за участю Марії Заньковецької. (Це приміщення нинішньої Національної оперети на тій же Великій Васильківській вулиці, ще ближче до Хрещатика). У 1922 році молодь театру об'єдналася, щоб створити новий колектив. Запросили піти до них Марію Заньковецьку, але прима з огляду на вік відмовилася. Однак артисти не перестали називати себе Театром імені Заньковецької, з часом переїхали у Львів, а на тепер це там однойменний театр у статусі національного.
Найповажніші слова звучали про Марію Заньковецьку у 1907-1908 роках, з нагоди 25-річного ювілею її творчої діяльності. Дві ґрунтовні публікації підготував Симон Петлюра, який, знаємо, був і журналістом. Віншував акторку Михайло Грушевський. Знаходимо записи про артистку і в щоденнику Володимира Винниченка.
Але повернемося у Музей Марії Заньковецької у Києві, який відкрили у меморіальному приміщенні у 1960 році. Радять придивитися до прижиттєвих речей актриси. Висить настінний килимок, на тлі якого зроблена одна з фотографій ще за її життя. Ще – швейна машинка. Є вціліла частина столового сервісу, але вона у період війни не експонується. Збереглися шість унікальних сценічних костюмів, але про те, щоб їх побачити – поки теж можемо лише мріяти.
Речі, які належали Марії Заньковецькій. Київський Музей Марії Заньковецької.
Виставлена в одній із кімнат красива ширма біля ліжка, над яким висить невеликий фотопортрет матері Марії Заньковецької.
Фото матері Марії Заньковецької.
Загалом фотозображень – десятки. Серед них – і досить незвичні, бо мало чи й зовсім не поширені поза музеєм – де акторка уже в старшому віці. У 1922-му Марія Заньковецька – 68-літньою – офіційно завершила свою театральну кар'єру. Втім наступного року ще виконала роль матері головного героя у фільмі режисера Володимира Гардіна «Остап Бандура».
Світлина зі зйомок фільму «Остап Бандура».
Власне кіноробота не збереглася. Але є світлина зі зйомок і ще кілька з того періоду життя великої української актриси світового рівня, яку ставили в один ряд із Сарою Бернар та іншими відомими зірками того часу.
ЗАНЬКИ, НІЖИН, ДОГЛЯДАЛЬНИЦЯ СУХОНДИХА І ПЛАТА ЗА РОЗЛУЧЕННЯ
Дуже шанують, люблять і поважають землячку у затишних Заньках на Чернігівщині. Доїзд до села із траси на Батурин – усього 6 км, але рівною цю дорогу не назвеш. Й експозиція для вибагливих відвідувачів вже потребує осучаснення. Однак враження від Музею Марії Заньковецької у місцевості, де вона народилася, залишаються найкращі.
У селі була літня резиденція Адасовських. У родині зростали 7 дітей. Взимку жили у маєтку в Ніжині над річкою Остер, а влітку – у мальовничих Заньках за 20 з чимось кілометрів від міста.
Будинок Адасовських в Заньках на Чернігівщині.
Дім був типово на ті часи одноповерховий, з колонами, портиком, з шістьма вікнами по фасаду, під солом’яною стріхою. Поряд – ставок і липова алея. Глава сімейства – Костянтин Костянтинович Адасовський здобув освіту у Ніжині у дуже статусній на ті часи Гімназії вищих наук князя Безбородька, а потім отримав чин титулярного радника. Був засідателем у ніжинському повітовому суді. Службу поєднував із господарюванням.
Артистизм Маня почала виявляти уже у 3-4 роки. Дівчинка дуже любила свою доглядальницю Сухондиху, яка їй розповідала багато казок і співала українські пісні. А ще збирала лікувальні трави, тож Марія знала всі їхні народні назви. У десять років дівчинка грала у виставах у пансіонаті і навіть складала п’єси-пародії на викладачів.
З дитинства Марію, як і інших дітей у сім’ї, вишукано вдягали. Першим «костюмером» був поважного віку кравець Петро – вбрання йому замовляли ніжинські модниці. Плахти, полотнянки і спідниці він шив Марії Заньковецькій і тоді, за спогадами, коли вона вже працювала на сцені.
Загальновідомо, що батько не був у захваті від прагнень доньки стати артисткою. Не схвалював вибір і чоловік – військовий Хлистов, з яким повінчалися 25 травня 1875 року. Спочатку він обіцяв талановиту дружину носити на руках, а потім зайняв традиційну позицію, що друга половина має бути завжди поряд з чоловіком.
Трохи з часом на вмовляння не губити талант все ж таки неначе піддався. Бо був упевнений, що за умови заборон на все українське на царському рівні, тобто на тоді це – на державному, український театр не запрацює за його пам’яті, каже директорка Заньковецького музею Ольга Григорівна Новак. Тому чоловік Марії Заньковецької погодився відпустити її саме на сцену українського професійного театру.
Згадаймо, що з літа 1863 року діяв таємний Валуєвський циркуляр – розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії до територіальних цензурних комітетів про заборону на друк книг, написаних українською мовою. А потім з 1876 року з’явилося ще жорсткіше до української культури імператорське розпорядження, відоме як Емський указ.
Доленосною для Марії Заньковецької була зустріч із Миколою Садовським – і в професійному, і в особистому житті. Вона стала каталізатором для розірвання шлюбу. Познайомилися вони у 1878 році у фортеці Бендери. Прапорщик Тобілевич (справжнє прізвище актора і режисера) – герой битви на Шипці, нагороджений хрестом за відвагу – приїхав на лікування. Молодий, красивий, який усіх зачаровував чудовим голосом-підбаском та артистичними здібностями.
Марія Хлистова отримала офіційний дозвіл Священного Синоду на розлучення аж у лютому 1888 року. Шлюб відставного підполковника з дружиною розірвали через її перелюбство. При цьому чоловікові дозволялося брати новий шлюб, а дружині – ні, назавжди. До того ж на Марію Заньковецьку на сім років наклали церковну єпитимію. Право бути вільною і реалізовувати себе у тогочасному світі давалося непросто.
У Ніжині донині є будинок, в якому з 1902 року жила Марія Заньковецька, – на тоді це був Сучковий провулок. Подруга артистки Наталія Михайлівна Богомолець-Лазурська так згадувала про це помешкання: «Обкладений червоною цеглою будинок Марії Костянтинівни стоїть посеред зеленого чистого двору. Поруч був невеличкий садок, до якого вела чудова тераса. Вітальня потопала у квітах. Стіни прикрашали українські рушники і картини – дарунок художників. Вікна кімнати самої хазяйки виходили в сад.
Книжки Марії Заньковецької в столичному Музеї
Ліжко, невеликий письмовий стіл, портрети друзів, купка з 29 книжок, дзеркало, обвите сухими квітами і травами – ось усе, що було в кімнаті. Зате справжній музей являла собою «парадна галерея», де стояли скрині, вщерть набиті адресами, привітаннями… У дворі була «чиста комора», де зберігався театральний гардероб Марії Костянтинівни».
ОБРАЗИ СПОКОЮ І БУРІ: НАТАЛКА-ПОЛТАВКА, ЦИГАНКА АЗА І ХАРИТИНА
На професійній сцені Марія Заньковецька дебютувала «Наталкою-Полтавкою» – 27 жовтня 1882 року у Єлисаветграді (з 2016 року має назву Кропивницький, – ред.) Афіші міста сповіщали публіку про постановку першої вистави з репертуару української трупи Марка Кропивницького з актрисою-початківцем у головній ролі.
Далі було багато образів і вистав. «Зустріч з Азою-Заньковецькою мене просто приголомшила, – згадував Іван Мар’яненко. – Після чистої, соромливої, глибоко ліричної наймички Харитини раптом, як буря, майже не торкаючись землі, влетіла пристрасна, зваблива циганка. Сріблястий сміх її залунав на весь табір.Тікаючи від хлопців, вона то як в’юн вислизала з їхніх рук, то раптом, кинувши круг себе віяло спідниць, сідала на підлогу, то, бризнувши сміхом, схоплювалась і знову літала з бубном по сцені, як вітер. З грудей її вирвались якісь дикі вигуки, якими вона дратувала і вабила до себе хлопців, звиваючись навколо старого цигана Апраша. Це була справжня дика, жагуча дочка вільних південних степів».
«Міміка Заньковецької не має собі нічого рівного. На її обличчі з дивовижною швидкістю відбиваються найменші душевні рухи, – писав сучасник акторки Владислав Єрмилов. – Воно не знає спокою на сцені і тоді, коли артистка говорить, і тоді, коли вона мовчить; дивлячись на її обличчя, чуєте ви, розумієте те, що в цей момент вона думає, що вона переживає. І ці різноманітні мімічні комбінації не дозволяють глядачеві відірвати очей од сцени; вони захоплюють його та примушують душею бути там – на сцені…»
Марія Заньковецька неперевершено грала на сцені українок, чиї долі за рівнем драматизму не поступалися Шекспірівським образам у той період, коли колонізаторський центр імперії намагався заборонити українську культуру як самодостатню. Після виступів у 1886-1887 роках трупи Марка Кропивницького у Петербурзі Микола Садовський писав у спогадах: «Їхали свідчити Петербургові, що живе ще слово українське, що… ні навіть благородний, високогуманний закон 1876 року царя-освободителя не задавив святого слова 40-мільйонного народу. Воно знову оживає і сміється знову. І справді, слово українське, залунавши в столиці, зворушило все її суспільство…»
Він, один із корифеїв українського театру, також констатував: «Щось невимовне дивне, неописане трапилось. Це був такий тріумф українського слова, якого воно більш ніколи не зазнавало. М.К. Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою такі дивні риси простоти і мистецтва, в яких ця публіка, що звикла до штучного і через це блискучого виконання імператорських артистів, потонула в тій божественній, художній простоті артистки…»
До речі, взаємини двох талановитих митців представляють в ювілейній постановці «Заньковецька. Життя між рядками» режисера Олександра Співаковського, яку покажуть у київському музеї у день народження прими українського театру. Виконавиця головної ролі Надія Агеєва-Швед коментує: «Я щиро захоплююсь незламним духом людини, яка була піддана церковній єпитимії. Незважаючи на таке тривале суворе публічне покарання, Марія Заньковецька не зрадила собі й своєму коханню до останнього подиху. У цій виставі є дуже символічним те, що Марія запрошує глядачів до свого дому. І вони зазирають в іншу епоху і за годину проживають яскраві емоції почуттів тих, хто став корифеями українського театру». Роль Миколи Садовського виконує Анатолій Суханов. У постановці є Оповідач (Анатолій Паламаренко), який є провідником у листування пари.
Розкриваючи всі грані таланту і переживань Марії Заньковецької, яка народилася 170 років тому, ми оживляємо українську історію. І в орбіті театральної зірки знаходимо багато так само потужних імен, які виходять поза сценічний простір, щоб ствердити: націю постійно укріплюють достойники у взаємодії.
Валентина Самченко, Київ
Фото Геннадія Мінченка і надані Музеєм Марії Заньковецької.
Театр
Источник: www.ukrinform.ua
