Де проживала родина Кайдашевих? Звіт 24.05.2025 09:00 Укрінформ Літературно-меморіальний музей Івана Нечуя-Левицького стверджує, що персонажі оповіді «Родина Кайдашевих» насправді не були засновані на Мазурах із Семигор, як широко вважається.
«Звенигородський район — зелений край України, край садів, батьківщина Шевченка! Яскраві мелодії Шевченка виникли з цієї родючої землі, прикрашеної чудовими старовинними садами. Від берегів річки Рось, що простягається на південь до меж Звенигорода з Канівським районом, лежить рай, який важко знайти в Україні. Пологі, круті пагорби піднімаються з Росі, немов кочучі хвилі. На цих крутих пагорбах, глибоких долинах у багатьох місцевостях ростуть пишні дубові та грабові ліси», — так починається оповідь Нечуя-Левицького «Бурлачка». Ці слова стосуються його рідного міста Стебліва.
Центр стебла
ЯК БУВ СТВОРЕНИЙ ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ МУЗЕЙ ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО
– Наш Стеблів – це стародавнє місто, засноване у 1032 році, за часів Ярослава Мудрого. Тут протікає річка Рось, оточена родючим чорноземом. Природно, що люди селилися в такій місцевості. Дані свідчать про те, що тут існувало давнє поселення. У 1970-х роках у Стебліві працювали численні археологи, які знаходили захопливі артефакти, – так розпочав екскурсію Андрій Хаврус, директор Літературно-меморіального музею Івана Семеновича Нечуя-Левицького.
Андрій Хаврус
Серед тих, хто досліджував Стеблів, найвизначнішим був Сергій Левкович Хаврус, батько Андрія Сергійовича. Він заснував музей, який відкрився у 1960 році. Спочатку музей розміщувався в будівлі машинно-тракторної станції, де зараз розташована Стеблівська загальноосвітня школа імені І. С. Нечуя-Левицького.
Все почалося, як і в інших провінційних закладах такого роду, зі збору місцевих історичних артефактів: одягу, меблів, посуду. Сергій Левкович зміг розташувати предмети так, що до експозиції швидко почали додавати предмети, пов’язані зі світилами української літератури.
– Музей переїхав до цієї будівлі у 1968 році. Максим Рильський перерізав стрічку на церемонії відкриття. Були присутні Олесь Гончар та Галина Кальченко (скульптор бюста Нечуя біля музею в Стеблеві у 1968 році, – ред.). Поточна виставка зазнала деяких змін – до 150-річчя письменника у 1988 році було організовано повторну виставку за концепцією Сергія Хавруса. Завдяки йому все збереглося до сьогодні. Він був захоплений музейною справою. Він присвятив своє життя дослідженням і чудово знав біографію та творчість Нечуя-Левицького. Власне, він і помер у музеї: його серце зупинилося 15 липня 2014 року. Я приїхав о десятій ранку, а пульсу не було. Хочете вірте, хочете ні, але після його смерті тут відбувалися дивні події. Час від часу падала якась картина, або чулися кроки… – ділиться Андрій Хаврус.
Він наголошує, що до спадщини Нечуя-Левицького слід підходити з дещо іншої точки зору, ніж це зазвичай робиться.
РОСІЙСЬКИЙ ФІЛОЛОГ ЗА ОСВІТОЮ ВІДПОВІДАВ УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ
– Батько Івана прагнув продовжити сімейну спадщину. Цього не сталося, але я вважаю, що ми нічого не втратили, а навпаки, здобули. Бо, знаєте, кожен автор має свій унікальний хист. Наприклад, у Котляревського є «Енеїда», «Наталка-Полтавка». У Шевченка є «Кобзар». А Нечуй-Левицький відомий завдяки «Кайдашевій родині». Його перш за все визнають саме цим твором. Однак він також був автором публіцистичних творів. Написані понад століття тому, вони залишаються надзвичайно актуальними й сьогодні. Один із таких творів називається «Непотрібність великоруської літератури для України та для слов’янства», – стверджує куратор музею.
Слід зазначити, що Нечуй-Левицький, викладач російської літератури, написав цю працю після введення в дію Емського указу Олександром II та через чверть століття після запровадження Валуєвського циркуляра. Оскільки публікація такого матеріалу в Російській імперії була немислимою, вона була надрукована двома виданнями у Львові. «Великоруська література пропонує Україні лише негативне значення (ред.), а не позитивне, і такий підхід не сприятиме сучасним цілям європейської літератури», – йдеться у праці. Йдеться про «стару» російську літературу, якою вона існувала на той час, включаючи твори Пушкіна, Лермонтова, Толстого та Гончарова.
Щодо своїх сучасників, Нечуй-Левицький зазначав: «Ми високо цінуємо нових великоруських авторів за їхній напрямок, за те, що вони наповнили свої твори ліберальним підходом, за національний характер своїх творінь, і ми бажаємо, щоб наші українські письменники наслідували той самий шлях. Однак ми повинні визнати, що їхні твори непридатні для України, мають або місцевий, або суто етнографічний інтерес і не сприятимуть інтелектуальному чи моральному розвитку України… Твори Островського, Успенського та Решетнікова служитимуть лише звіринцями, наповненими різними потворностями, для західних слов'ян».
Український автор навів переконливі аргументи, які й сьогодні можна було б застосувати в дебатах із прихильниками «великої російської культури».
— Будь ласка, дайте. Це було тоді! Російський філолог за освітою, він виступав за українську справу і,
Источник: www.ukrinform.ua
