У кожного з нас свої спогади про дитинство – веселі, смішні, зворушливі і сумні. У дитинстві, звичайно, кольори здаються яскравіше, небо блакитніше, дерева – вище, але ось доброта залишається незмінною. І ця історія про неї, про просту людську доброту, інформує Ukr.Media.
Напередодні Різдва, перебираючи старі мамині листи, я згадав одну історію, яку вона мені розповідала:
«Я був у мами єдиним сином. Вона пізно вийшла заміж і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухала, на свій страх і ризик дотягла до 6 місяців і тільки потім в перший раз з'явилася в жіночій консультації.
Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра не таїли в мені душі, а вже мама просто порошинки здувала зі свого єдиного сина!
Мама почала працювати дуже рано і перед роботою вона мала відвезти мене в дитячий сад «Дубки». Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, управляли одні і ті ж водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і… чекала наступного трамвая.
Після кількох запізнень її попередили про звільнення, а так як жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама, згнітивши серце, придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.
У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і жахливими в житті. Вона металася по напівпорожньому трамваю, щоб побачити, увійшов я в хвіртку, або ще повзу, замотаний в шубку з шарфиком, валянки, і шапку.
Через деякий час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість лише тоді, коли я ховався за хвірткою садка. Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий сад. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійне за мене.
Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити до школи. Ми з мамою поїхали до неї на роботу і раптом водій покликала мене:
– Привіт, малюк! Ти став такий дорослий! Пам'ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садочка?..»
Минуло багато років, але кожен раз, проїжджаючи повз зупинку «Дубки», я згадую цей маленький епізод свого життя і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одне маленьке добре діло, просто трішки затримуючи цілий трамвай заради спокою абсолютно незнайомої їй людини.
Джерело: ukr.media
