Жителі Покровська та Костянтинівки: ночуємо у підвалах, без світла та води, але міста тримаються

Фото: t.me/mistokonsta

Про міста Покровськ та Костянтинівку на Донеччині журналісти Коротко про розповідали вже не раз. Саме ці населені пункти – найбільші в цій частині регіону – зараз беруть на себе основні удари російської армії.

Щодня в міста летять ракети, ФАБи, КАБи, і якщо раніше російська пропаганда повідомляла, що вони летять по «центрах прийняття рішень» (які на перевірку виявилися житловими будинками, лікарнями, дитсадками, школами), то зараз уже ніхто нічого не пояснює. Міста просто стирають з лиця землі.

Поки що і Костянтинівка, і Покровськ тримають удари, але їхнє перетворення на чергові пустирі може бути дуже швидким, якщо ЗСУ не отримають допомоги від країн-союзників.

Костянтинівка: із ринків уцілів лише один – Хитрий

У вівторок, 23 квітня, росіяни обстріляли Костянтинівку (приблизно 15 км від лінії фронту ) керованими авіабомбами, розгромивши будинки і поранивши кількох мирних жителів, яких екстрено відправили до Дніпра, у знамениту лікарню імені Мечникова. Були пошкоджені автомобілі, лінії електропередач, будинки не лише у Костянтинівці, а й у прилеглих до міста селах – Білій Горі, Ділеївці, Ступочках, Предтечиному тощо.

– По нас б’ють із особливою жорстокістю, напевно, тому, що з 2014 року Костянтинівка не здається. Так, тут перебувають українські військові, але Росія цілиться саме у житлові будинки, вбиває дітей – і все це під гаслом «визволення», – ділиться мешканець міста пенсіонер Олексій Степанович. – Нам перебили водовід, на щастя, не весь – на іншому кінці міста вода є.

Пенсіонер разом із дружиною влітку 2022 року виїхав із міста в безпечніший, як їм здалося, Покровськ. Там жили друзі – люди похилого віку скооперувалися в одному будинку, допомагаючи один одному. Але покровські друзі не витримали війну та померли практично один за одним – і костянтинівці повернулися додому.

– Ми живемо біля залізничного вокзалу, і чи не щодня в голові думка – може, поїхати далеко-далеко, щоб не чути і не бачити всього цього? Але як залишити будинок, могили близьких, залишити кішку, яку ми не зможемо взяти із собою? Ми вирішили, якщо вже прийде час вмирати, то краще це зробити в рідних стінах, – пояснив костянтинівець.

У Костянтинівці практично не залишилося будівель, куди не потрапляли б снаряди чи уламки від них. Фото: t.me/mistokonsta

Цікаво, що, за словами співрозмовника, так думають чимало мешканців Костянтинівки, особливо похилого віку. Єдиний привід для них переїхати в безпечне місце – якщо їхній будинок буде остаточно зруйновано.

– І стріляють, стріляють, і навіть у церкву, схоже, мітять, і в ринки – наш Хитрий ринок просто дивом ще більш-менш цілий. У багатьох не витримують нерви. Моя сусідка – молода жінка, років 35 – по інтернету розмовляє з психіатром. Він її консультує, бо вже не вистачає нервів так жити. А виїхати не може – чоловіка нещодавно поховала. На цвинтар не потрапити – страшно, ось вона вдома сидить і мучиться. Страшно, що з людьми твориться, – журиться Анатолій Степанович.

Колись скляний завод у Костянтинівці прославився тим, що зварив із рубінового скла усі п’ять зірок московського Кремля. Зараз місцеві жителі при слові «Кремль» невдоволено морщаться, а згадуючи скляний завод, похмуро зітхають – завод був непоганий.

– З кожним прильотом бомби ми відчуваємо, як рвуться останні нитки з Росією. Я ось не очікував, що в Авдіївці залишаться люди, які радітимуть «визволителям». Вже за десять років було зрозуміло, хто є хто! У нас у Костянтинівці таких людей однозначно нема. Всі вже сьорбнули горя: у кого дім зруйнований, у кого син-брат воює чи загинув. Знаю, що нас захищатимуть до останнього: Костянтинівка наша – все-таки великий залізничний вузол, – міркує мешканець міста.

Острови згорілих машин можна побачити навіть на центральній площі міста. Фото: t.me/mistokonsta

Покровськ: не життя, а суцільний «день бабака»

Місцеві жителі, які не покинули місто (Покровськ розташований на відстані близько 30 км від передової), розповідають, що ситуація з кожним днем погіршується. Доба без світла, походи за питною та технічною водою через пів міста під обстрілами – сумна буденність колись галасливого міста-райцентру.

– Воду возять машинами, треба бігти з баклажками та відрами на насосні станції чи котельні. Електроенергії вчора не було майже 12 годин – багато аварій, ремонтники виїжджали, але швидко не полагодиш все! Зате дорогами їздять машини, змітають пил. З одного боку, це як повернення у мирне життя, з іншого – здається не зовсім доречним, – розповідає мешканка міста Лілія Казмирчук. – Ще наші жителі намагаються відновлювати свої будинки після обстрілів, а це вже важко зрозуміти: навіщо це робити, якщо будь-якої миті новий обстріл може стерти відновлений будинок на пил? Немає жодних гарантій. Хоча ми розуміємо, що ж жити десь людям треба…

Багато покровчан та мешканців прилеглих міст вже скористалися допомогою держави та евакуювалися до Рівненської та Дніпропетровської областей, де оформили статус тимчасових переселенців.

– Ми з Мирнограда, колишнього Димитрова, який майже впритул примикає до Покровська. Після того як були прильоти до будинків на сусідній вулиці, я з дитиною поїхала до Покровська до батьків, а звідти евакуаційним поїздом до Дніпра. Чоловік залишився, він працює на шахті, – розповіла Уляна Кіліматова. – Під Дніпром у селах дуже багато наших переселенців, їхати на захід України не всі можуть, хочуть залишатись ближче до домівки.

Рятувальники працюють цілодобово. Фото: https://t.me/pokrovsk_news1

За словами молодої жінки, ночівлі у підвалах та життя з «тривожною валізкою, пристебнутою до руки», перетворили життя покровчан на один суцільний «день бабака». Пошуки води-їжі, робота, сон – під майже постійне виття повітряної тривоги.

У цій вакханалії війни продовжують працювати магазини, доставка продуктів, салони краси та станції техобслуговування авто. Звичайно, за усіченим графіком, за дзвінком – але працюють.

– І все одно у місті відчувається занепадницький настрій: будинки розбомблені, постійно курсують чутки, що Покровськ ось-ось “візьмуть”, а до цього захоплять Карлівку з водосховищем та перекриють воду всьому Донбасу. У кого приватні будинки та городи – бояться садити щось, бо скрізь осколки, поля можуть бути заміновані, – засмучено говорить мешканка Покровська.

Два міста Донецької області – два символи спротиву російській агресії. Різні за «характером», але однакові за пережитими випробуваннями та незрозумілим майбутнім. Чи стануть вони черговими безлюдними мар’їнками і бахмутами – чи українська армія зможе стерти на порошок тих, хто кидає бомби на українських дітей?