«Дружба народів» у радянській системі – це котел, в якому етноси мали розчинитися, щоб утворити єдину спільноту – Homo sovieticus, – так пояснює природу поняття «дружба народів» історик та голова УІНП Олександр Алфьоров. «Під словом «мир» у СРСР насправді не було жодного миру, а за «дружбою народів» ховалася асиміляція та прихована боротьба проти сусідніх народів».
Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті представляють мультимедійний проєкт «Правда чи міф: совєтська епоха». Слідкувати за новими відеосюжетами можна на ресурсах Укрінформу та Інституту національної пам’яті, у соціальних мережах, а також читати їх у текстовому форматі тут.
Поняття «дружба народів» у радянському ідеологічному наративі подавалося як найвищий ступінь співжиття етносів. Розробники та політична верхівка СРСР базувалися на еволюціоністських теоріях, розглядаючи розвиток суспільства як шлях від найнижчих форм до найвищої – Homo sovieticus («людини радянської»). Для формування цієї штучної ідентичності використовувалися масштабні «плавильні казани», яскравим прикладом яких є українська Донеччина.
Проте за офіційним фасадом братерства приховувалася глибока етнічна напруга. Під час підготовки матеріалу було проведено експеримент з двома системами штучного інтелекту для визначення кількості підтверджених міжетнічних конфліктів у СРСР. Жодна з систем ШІ не змогла надати точну цифру, проте представлені дані вражають:
ChatGPT оцінив масштаби залежно від критеріїв: приблизно 20–30 верифікованих насильницьких етнічних конфліктів та до 100 – якщо враховувати всі потенційні зони конфліктів до 1991 року.Gemini зазначив, що більшість дослідників фіксують понад 200 випадків міжетнічного напруження за весь час існування радянської імперії.
Ця розбіжність у цифрах пояснюється тим, що в СРСР міжетнічні суперечності старанно замовчувалися, а після розпаду Союзу вилилися назовні у формі кривавих протистоянь.
МІЖНАЦІОНАЛЬНА ЗЛАГОДА ЧИ ПРИХОВАНА ПОРОХОВА ДІЖКА? ЧИ БУВ СОВЄТСЬКИЙ СОЮЗ ЗОНОЮ СПОКОЮ, А МІЖЕТНІЧНІ КОНФЛІКТИ ВИНИКЛИ СПОНТАННО ЛИШЕ ПІД ЧАС ЙОГО РОЗПАДУ?
Одна із ілюстрацій ксенофобії у країні, де панувала «дружба народів». Сатиричний журнал «Перець» і офіційна антиєврейсько-антиукраїнська публікація. Фото: Історична правда.
І хоча офіційна пропаганда стверджувала, що в СРСР відсутні підстави для внутрішніх конфліктів, насправді радянська система перейняла та розвинула шовіністичні традиції Російської імперії. Як зазначає Олександр Алфьоров, коріння внутрішньої напруженості сягало побутового антисемітизму, що перейшов до радянського суспільства від царських чорносотенців. При цьому радянська історіографія спотворювала факти: звинувачувала в антисемітизмі Симона Петлюру (в армії якого служив окремий єврейський курінь), замовчуючи той факт, що саме українська Одеса стала одним із центрів сіонізму.
Водночас у СРСР існувала системна ієрархічна дискримінація за мовною та культурною ознаками. Будь-яке відхилення від російської мови ставало приводом для насмішок чи глузувань через анекдоти про молдаван, балтійські народи, грузинів чи українців. Причиною «нерозуміння» молдаванина насправді була його рідна румунська мова, але радянський фольклор зображував його як «недорозвиненого». Це формувало комплекс меншовартості в інших народів та возвеличувало росіян, для яких створювалися винятково позитивні або «героїчні» фольклорні образи (як-от Штірліц чи Василь Іванович).
За часів Сталіна концепцію «дружби народів» доповнили теорією про «слов’янські народи», де серед усіх слов’янських етносів (сербів, поляків, білорусів, чехів) російський народ неодмінно проголошувався «старшим братом».
Детальніше та більше про те, що приховано за поняттям дружби народів, дивіться тут:
Інституційні конфлікти, побудовані на виселенні та асиміляції, були закладені самою державою. Показовим прикладом є події 1958 року в Грозному. Після повернення депортованих чеченців до їхніх рідних домівок виник масштабний конфлікт із російськомовним населенням, яке проживало в їхніх помешканнях понад десять років і вимагало повторної депортації чеченців. Ця модель переселення російськомовного населення на території, очищені від корінних мешканців, згодом застосовувалася в Криму, Львові (де після війни виселяли інтелігенцію) та продовжує реалізовуватися сьогодні на окупованих територіях України, зокрема в Маріуполі.
Олександр Алфьоров, УІНП: «Так звана «дружба» в цьому контексті – це зовсім не дружба. Це політика асиміляції. І, безперечно, Москва свідомо підтримувала та створювала ці конфлікти. Туди, звідки виганяли людей, вони завозили російськомовне населення – згадаємо історію з Кримом та іншими регіонами. Чи згадаємо Львів: ще 20–30 років тому центр міста був значною мірою російськомовним, бо у квартири професорської інтелігенції після війни заселяли прибульців, намагаючись русифікувати місто».
РІВНІСТЬ УСІХ РЕСПУБЛІК ЧИ КУЛЬТ «СТАРШОГО БРАТА»? ЧИ ДІЙСНО В СРСР УСІ НАРОДИ МАЛИ ОДНАКОВІ ПРАВА ТА СТАТУС?
За наявності 15 республік та понад 130–150 етносів, радянський «котел» функціонував за суворими правилами прихованого расизму та культурного присвоєння.
Усі досягнення імперської та радянської культури декларувалися як здобутки виключно «російського народу». На культурному рівні відверті обговорення походження діячів ніколи не заохочувалися: приховувалося ефіопське коріння Пушкіна, шотландське – Лермонтова, українське – Чехова і Гоголя чи той факт, що Достоєвський був сином греко-католицького священика з Поділля. Усі здобутки мали залишатися російськими.
Ідентичність у СРСР була гнучкою, але з чітким вектором на русифікацію. Як пояснює Олександр Алфьоров, людина, яка досягала кар’єрного чи соціального успіху за радянських часів, переходила до категорії «совєтський письменник» або «росіянин». Приналежність до «росіян» часто визначалася не походженням, а просуванням по кастовій драбині: під час вступу до партії, університету чи отримання офіцерського звання людей масово записували «росіянами», змінюючи прізвища (наприклад, з Маляр на Маляров). Траплялися навіть випадки, коли брат і сестра зі спільними батьками однієї національності записувалися різними національностями.
Святкування 300-ліття «воз’єднання» України з Росією у травні 1954 року. Київ, Хрещатик. Фото: nv.ua
Олександр Алфьоров, УІНП: «Національність у СРСР стала не ідентичністю за походженням, а партійною, культурно-громадською чи робітничою приналежністю до певної касти. Можна було стати «росіянином», якщо один із батьків мав такий запис. Політика щодо національностей формувалася так, щоб у категорію «переможців» вписувалося якомога більше «росіян».
ІДЕОЛОГІЧНА ШИРМА ЧИ ПРОТОТИП МУЛЬТИКУЛЬТУРАЛІЗМУ. ЧИ ІСНУВАЛА «ДРУЖБА НАРОДІВ» НАСПРАВДІ ТА ЧИ Є ВОНА АНАЛОГОМ СУЧАСНОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІКУЛЬТУРНОСТІ?
Гасло «дружба народів» було таким самим пропагандистським інструментом, як і «мир, май, труд». За декларованим «миром» ховалися постійні військові інтервенції СРСР в Африці, на Кубі та в Азії. Вузли міжетнічної напруги свідомо формувалися спецслужбами: під час розпаду СРСР КДБ розробив і запустив мережу керованих «тліючих конфліктів» (Придністров’я, Абхазія, Нагірний Карабах, Чечня, Південна Осетія), що дозволило Росії роками виступати одночасно і агресором, і «миротворцем», зберігаючи вплив на колишні республіки.
Порівняння радянської «дружби народів» із сучасним європейським мультикультуралізмом є хибним, пояснює Олександр Алфьоров. Європейська полікультурність виникла як відповідальність колишніх метрополій за свої колоніальні дії минулих століть та як механізм інтеграції. Натомість радянська політика була спрямована на фізичне та культурне знищення корінних народів (як-от народів Півночі – чукчів, яких споїли та перетворили на об’єкт анекдотів, позбавивши національної гордості).
Для України ця політика означала планомірне витіснення мови та культури. На етнічно українських землях у складі РФ (Слобожанщина, Брянщина, Курщина, Бєлгородщина) було повністю знищено українську інфраструктуру – освітні заклади, пресу та бібліотеки.
Українському народові в СРСР відвели показово-декоративну роль: етнографічний «віночок», ансамблі та хори. Радянський кінематограф (зокрема студії Довженка чи Одеська) під тиском цензури сформував стійкий стереотип про українця: це неодмінно хитрий, наївний, огрядний або суржикомовний персонаж, часто з комічним прізвищем чи взагалі в ролі зрадника і колаборанта. Натомість носієм цивілізації, інтелекту та наукового прогресу у фільмах завжди виступав «освічений російський інженер».
Олександр Алфьоров, УІНП: «Українська мова в СРСР оголошувалася мовою села і позбавлялася права обслуговувати місто. Якщо ти говорив у місті українською, це сприймалося як чужорідне явище, адже вся освіта та інструкції були російськими. Радянський кінематограф нормалізував меншовартість українця. Усе це робилося для того, щоб асимілювати, знищити культурний пласт і створити черговий плацдарм для просування вищої імперської ідеології далі».
Типовий образ шароварних «потєшних» українців. Фото: zbruc.eu.
Таким чином, радянська «дружба народів» була не прагненням до гармонії, а ідеологічною ширмою для примусової русифікації, створення контрольованих конфліктів та закріплення відчуття меншовартості поневолених націй.
АНАТОМІЯ «ПЛАВИЛЬНИХ КОТЛІВ»: 5 РЕГІОНІВ ПРИМУСОВОГО ПЕРЕФОРМАТУВАННЯ ДЕМОГРАФІЇ СРСР
Східна Україна (Донеччина, Луганщина, Слобожанщина)
Механізм: Створення «котла» відбувалося у два етапи. Перший – штучно створений Голодомор 1932–1933 років, який спустошив українські села Сходу та Півдня. Одразу після цього радянська влада організувала масові переселення людей з центральних регіонів Росії (Брянська, Тамбовська, Орловська області). Другий етап – повоєнна індустріалізація та «оргнабори» на шахти й заводи Донбасу, куди прибували робітники з усього СРСР, не прив’язані до місцевої культури.
Наслідки: Прискорена русифікація міст, витіснення української мови з публічного вжитку, штучне формування індустріальної «донбаської ідентичності» замість національної. Це створило підґрунтя для російської агресії та маніпуляцій у XXI столітті.
Чечено-Інгушетія та Північний Кавказ (Грозненський регіон)
Механізм: У 1944 році, в рамках операції «Чечевица», чеченський та інгушський народи були насильно виселені до Казахстану та Киргизстану, а Чечено-Інгушська АРСР ліквідована. На їхнє місце заселили російськомовне населення, а також сусідні народи (аварців, даргинців). Коли в 1957–1958 роках чеченці почали повертатися після реабілітації, їхні помешкання виявилися зайнятими, що призвело до масових кривавих міжетнічних погромів у Грозному у 1958 році.
Наслідки: Формування штучних тліючих міжетнічних конфліктів, земельних суперечок та глибокої психологічної травми корінних народів Кавказу, що зрештою вилилося у Першу та Другу Чеченські війни у 1990-х роках.
Північний Казахстан (проєкт «Цілина» та табори ГУЛАГу)
Механізм: У 1930-х роках, внаслідок сталінського контрольованого голоду в Казахстані (Ашаршилик), загинула понад третина казахів. На звільнених землях було розгорнуто гігантську систему таборів ГУЛАГу (Карлаг, АЛЖИР («Акмолинский лагерь жён изменников Родины» – найбільший жіночий табір радянського періоду), куди депортували сотні тисяч людей з усього СРСР (зокрема німців Поволжя, корейців, українців). Фінальним «плавильним котлом» стала програма «Освоєння цілини» 1954 року, коли до Північного Казахстану одночасно прибули понад 1 мільйон комсомольців та робітників зі слов’янських республік.
Наслідки: Казахи стали меншістю на своїй батьківщині (їхня частка в популяції Казахстану в 1959 році знизилася до 30%). Північні регіони країни зазнали тотальної русифікації, а казахська мова була повністю витіснена з освіти та державного управління.
Чорноморське узбережжя Кавказу та курорти Грузії (Абхазія, Гагри, Сухумі)
Механізм: Створення «всесоюзної здравниці», куди з усього СРСР з’їжджалася партійна номенклатура, військові у відставці, співробітники спецслужб та обслуговуючий персонал. Місцеве грузинське та абхазьке населення штучно розмивалося, а містам надавався централізований союзний статус.
Наслідки: Повна русифікація сфери послуг, формування прошарку безрідних «радянських курортників» та штучне створення етнічної напруженості між абхазами та грузинами, яку КДБ пізніше використав для розпалювання війни 1992–1993 років.
Промислові центри Балтії (зокрема Рига та Таллінн)
Механізм: Форсована повоєнна індустріалізація. СРСР будував величезні заводи загальносоюзного значення (ВЕФ, РАФ), для яких завозилися сотні тисяч робітників із РРФСР. Це доповнювалося значною кількістю військових гарнізонів Прибалтійського військового округу.
Наслідки: Частка латишів у Ризі впала до менше 40%, а місто на десятиліття перетворилося на суто російськомовний радянський мегаполіс із гострою проблемою негромадянства після 1991 року.
Ярина Скуратівська, Укрінформ
Олександр Алфьоров, УІНП
Катерина Березовець, обкладинка, Укрінформ.
Також дивіться та читайте попередні епізоди подкасту:
Імперія під прикриттям: радянська «тяглість» чи совєтська окупація?
Людина системи чи таємний рушій Незалежності. Міфи та правда про Івана Драча
Источник: www.vesti-ua.net