З поезією Олексія Сінченка мене познайомили ще на першому курсі, коли він читав свої вірші на літературній студії ім. Максима Рильського у КНУ ім. Т. Шевченка. З Олексою ми однокурсники-філологи, пізніше навіть недовго працювали разом. Його вірші – він не поспішає називати їх поезією чи збирати в окремі збірки – були впізнавані ще тоді, в юності. Оригінальні та глибокі думки автора, одягнені у свіжі поетичні образи, виділялися на тлі спроб більшості тогочасних студійців. Олекса ніколи не гнався за модою, завжди писав так, як відчував.
Тому, коли він, перебуваючи на передовій (він там з перших днів повномасштабного вторгнення), поділився своїми віршами, я відчула велику довіру. Я розуміла, що збагнути їх буде непросто, адже автор – філософ за світовідчуттям (і його позивний “Філософ” йому дуже пасує). Олекса Сінченко залишається гранично справжнім у поезії, що у світі “картинки” іміджу та соцмереж видається багатьом анахронізмом:
“так зовсім поволі / час напластовує / равликів / на кринку слідів / і паперові смужки / розрізаних віршів / засніжують осінь / і все ще кортить / проживати себе / зворотньо / хамелеона язика дотиком / згортаючись / в чорну цятку”.
Олексій Сінченко вибудовує складну метафору, де час подібний до равлика, що повільно формує свою мушлю, або до гончара, який створює захист для крихкої кринки. Кринка ж – ліричний персонаж, що прагне проживати час і себе в ньому навпаки, адже минуле (дно кринки) для нього ширше за теперішнє (горлечко). Саме в минулому персонаж (і, очевидно, автор) знаходить сліди, що живлять його, наче молоко, й тамують духовну спрагу. Плин часу в поетичній картині Олексія теж відбувається як напластування, коли зима накладає білі снігові мазки на різнобарвну осінь. Автора цікавить не просто деталь пейзажу як маркер плинності часу, а метафора, збудована на ній: “паперові смужки розрізаних віршів засніжують осінь”. Чистий аркуш, подібно до білого снігу, стає для ліричного персонажа-поета простором для фіксації слідів і місцем, з якого равлик-час формує власну (білу!) захисну мушлю. Олекса Сінченко пропонує читачам лише фрагменти віршів (“розрізані смужки”), запрошуючи до співтворення: чи то до відчитування підтекстів, закладених автором (минуле-осінь), чи то до комбінування його досвіду, зафіксованого у слові, з власним. Попри позірну відкритість, такий комбінаторний підхід має обмежену кількість можливих поєднань і передбачає завершення. “Згортаючись у чорну цятку”, автор уподібнюється до фінальної крапки тексту. В розумінні поета, автор – це остання інстанція тексту, але водночас і його початкова точка, адже зародок творчого світу міститься в уяві автора. Про це в іншому вірші сказано так:
ілюзія тривання
любові
щастя
життяравлик часу в комірці уяви
за кроками кроки
тишу холодять ритмічно
Час не піддається точному опису, виступаючи радше як уявлення, нерідко ілюзорне чи хибне. Втім, автор метафоризує через образ равлика не лише час (“час напластовує равликів; равлик часу”), але і власну постать, що існує в часі: згортання в чорну цятку – це образ персонажа-равлика, який ховається в мушлю, щоб зберегти комфортне середовище – комірку творчої уяви. Ця уява переносить персонажа-поета (за яким впізнаємо автора) у минуле, і приходить усвідомлення: не тільки ти черпаєш із чужих слідів, а й сам стаєш для когось цими слідами:
однак друзі стають ближчими
зворотно
і час
і все більше
стаєш слідами
і все важчий тягар
На противагу часу, який можна розгорнути ретроспективно у спогадах чи пам’яті, та тексту, що його можна по-новому інтерпретувати, дійшовши до фінальної крапки, людське життя не має зворотної перспективи, тому:
у всесвіті облич
є ті що ніколи
не перетинаються
і ті що вже
не перетнуться
ніколи
Найболючішими, з погляду поета, є ті зустрічі, що не відбуваються, хоча, здавалося, мали статися – з тими, чиї шляхи ніби пролягають неподалік як у часі, так і в просторі. Персонажа поезій Олексія Сінченка найдужче переслідує відчуття екзистенційної самотності у світі людей, серед сучасників (“і в кожному обличчі / шукаю вихід / і в кожному / стіна”). Попри те, що душа персонажа та автора постає як споглядальна, самозосереджена і певною мірою інтровертна, їй би хотілося зустріти, якщо не співрозмовника, то хоч того, хто здатен зрозуміти без тягаря зайвих слів, дослухаючись до тиші:
“те що тиша буває блакитною / я знав ще змалку / але дослухати почав / втрачаючи затінок тиші / і в кожному обличчі / шукаю вихід / і в кожному / стіна / певне птахи у вирій / відлітають вбираючи в себе / поглядом душу / з дна / днів зіржавілих втомою / щось тривожить постійно / замовчану втрату небес”.
Персонаж віршів Олекси Сінченка – не символіст, що надає звукам чи абстрактним поняттям певної барви. Він – людина, яка мислить символами, а тому тиша в його тексті стає контекстуальним синонімом небес. Втрата обох явищ є виснажливою для поетичної душі, адже зникає затінок як останній прихисток людини серед однотипних днів, “зіржавлених втомою”. На першому плані в цьому образі – осінній час із червоно-оранжево-коричневими барвами листя, на другому ж – осіння життєва пора і втома мудрої душі. Птахи, що вбирають у себе душу, – це дні, які її сформували, про що Олексій Сінченко пише в іншій поезії:
Меншає днів, немов птахів
Годованих зрання.
Куцо стає на події.
Проте брак зовнішніх подій ще не означає нестачі внутрішнього руху та самостановлення як одного з різновидів переходу від того, ким був, до того, ким маєш шанс стати:
Час переходу буває
Затаєний вповні.
І від читання не більшає сенсу
Бездомно
Вештає час
І усвердлює холодом
Повня
Міра моя –
Запитальність
Усвердлена
В коло.
Персонаж вірша промовляє від першої особи й окреслює власне життя як коло днів, а себе – як точку (“чорну цятку”, крапку) в центрі того кола. Тут ще не можна говорити про вектор життя як напрямок руху, визначений сенсом. Швидше, якщо говорити в термінах геометрії життя, йдеться про радіус як життєві межі. Автор перемикає семантичні регістри між поняттями повні та повноти. Тіньовий бік повні – це прагнення небесної висоти, без якої межі, окреслені колом, сприймаються не як життєва повнота, а як смислова порожнеча, що “усвердлює холодом”. І сенс не варто шукати на сторінках книжок, адже його можна відчитати тільки з власного життєвого досвіду, причому одразу даним уповні, без можливості применшити чи збільшити.
“Міра моя – Запитальність”, адже пізнання починається із запитань, які й визначають духовну висоту та глибину людини як мислячої особистості. Про міру людини можна судити лише з її стосунків з іншою людиною:
я відчуваю тебе
лише доторком запитання
хто я без тебе
і хто я з тобою
На думку ліричного персонажа, тільки якщо стосунки збільшують твою людську міру (ти в них глибший, ніж без них) – вони справжні. А оскільки не кожні взаємини такі, то й вириваються рядки з ноткою гіркоти: “і скільки б ми не плекали ілюзій / кохання – дешевий шаблон утоми”. Але що, коли й тут поет-філософ закладає подвійний зміст: адже якщо Олекса Сінченко визначав життя через метафору днів, заіржавлених втомою, – то кохання буде взірцем або формою цього життя день за днем. І коли “друзів більшає там / де лишаються / спогади”, тільки любов уможливить шанс наново перетнутися, прибравши межу поміж живими і мертвими, наче закладки в книзі:
небо прийме кожного з нас
осібно
повикидавши закладки
з книжок
і зустрічі щезнуть
і розставання
Власне, десь там, біля Бога, душа не просто знає про свої межі (коло днів), а здобувається на те, щоб розірвати бульбашку горизонтального виміру існування, віднайти втрачені колись небеса й втамувати спрагу безсмертя, ще будучи на землі:
“милові баньки німих погоджень / із часом і простором / тривання наповнене / щось тягне туди / де вже більше / немає слів / знання лише того що звідти початок / і тиша / окраєць води / тамує питальності / спрагу”.
Нині, коли триває тринадцятий рік новітньої російсько-української війни і п’ятий – від початку повномасштабного вторгнення, в українській гуманітаристиці спостерігаємо два пов’язані питання: як увічнити наших захисників (живих і полеглих) і як створити потужний текст про Україну, що промовляв би і нам, і світові. На друге питання дає поетичну відповідь Олекса Сінченко, який з моменту повномасштабного вторгнення незмінно перебуває на нулі, на найгарячіших напрямках:
роман про батьківщину
можна писати травинкою
на обличчі дитячих вражень
від кожного камінчика
комахи
дерева
і тоді буде сотні облич
як сонячних зайчиків
на плесі погідності серця
штахетиками часу
огороджених
і буде слово
і буде мовчання
і буде відкритий фінал
У цього мого слова нехай теж буде відкритий фінал, адже це лише невелика частка віршового доробку Олексія Сінченка. Дуже хочеться, щоб він увесь неодноразово був у центрі читацького зацікавлення та наукового вивчення. А ще мрію, що автор таки укладе поетичну збірку, чим суттєво збагатить українську філософську лірику. Він уміє дивитися глибоко, не зловживаючи модними чи актуальними словами. І це, хочеться вірити, буде важливим у прийдешніх днях.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: zbruc.eu