Єжи Ґедройць не обіймав посад президента, прем’єра чи міністра закордонних справ. Він не мав армії, дипломатичного корпусу чи державної влади. Його інструментами були журнал, видання, листування та вміння переконувати. Проте він вплинув на майбутнє Європи не менше, а можливо, навіть більше, ніж деякі політики. Отже, що такого зробив цей поляк, зокрема й для українців, щоб ми мали пам’ятати і шанувати його ім’я?
«КУЛЬТУРА» – НЕ ЛИШЕ ПРО КУЛЬТУРУ
Єжи Ґедройць. Фото: polityka.pl
Ім’я Ґедройця невіддільно пов’язане з «Культурою» та Літературним інститутом. Паризький часопис «Культура» (1947–2000), під його незмінним керівництвом, і Літературний інститут у Мезон-Лаффітті стали унікальним явищем в європейській інтелектуальній історії. Попри обмежені фінансові ресурси та статус «емігрантського журналу», «Культура» перетворилася на потужний аналітичний центр, який згодом визначив майбутню геополітику Східної Європи.
«Культура» слугувала «вільним вікном» для інтелектуалів усього Східного блоку: за 53 роки існування під орудою Ґедройця було випущено 637 номерів журналу та близько 450 видань у серії «Бібліотека «Культури»» (включаючи 133 томи «Історичних зошитів»). Часопис відкрив і підтримав таких творців, як Чеслав Мілош, Вітольд Ґомбрович, Густав Герлінґ-Ґрудзінський. Примірники журналу та книг таємно доставлялися до Польщі, України та інших республік СРСР, живлячи місцеві дисидентські рухи та сприяючи руйнуванню тоталітарної ідеології.
Ґедройць перетворив видавництво на інформаційний фронт проти радянської пропаганди. Він об’єднав правозахисників, емігрантів, дисидентів із різних країн та послідовно обстоював думку, що комунізм є тимчасовим явищем, а європейські народи повинні готуватися до гармонійного та конструктивного життя після розпаду СРСР. Ще у 1981 році в інтерв’ю Барбарі Торуньчик Ґедройць передбачав, що «Радянський Союз стоїть на порозі розпаду».
«БЕЗ ВІЛЬНОЇ УКРАЇНИ НЕ БУДЕ ВІЛЬНОЇ ПОЛЬЩІ», АБО ДОКТРИНА ҐЕДРОЙЦЯ
Примірник часопису «Культура», головним редактором якого був Ґедройць. 1984. Фото: Wikipedia
Саме на сторінках «Культури» Єжи Ґедройць та Юліуш Мерошевський заклали основи концепції ULB (Україна, Литва, Білорусь), більш відомої як доктрина Ґедройця. Вона з’явилася у 1950–1970-х роках, коли Польща перебувала під радянським контролем, а Україна, Литва й Білорусь були республіками СРСР. У той час значна частина польської еміграції ще плекала надії на повернення «Кресів» та перегляд повоєнних кордонів. Натомість Єжи Ґедройць і Юліуш Мерошевський висунули зовсім інше бачення: без незалежних України, Литви й Білорусі не може бути справді незалежної Польщі. Ця думка базувалася на давнішій формулі Ігнація Дашинського (1866–1936) про взаємну свободу двох народів: «Не може бути вільної Польщі без вільної України і вільної України без вільної Польщі», висловленій ще далекого 1920 року. Однак Ґедройць трансформував її у цілісну політичну доктрину. Її суть полягала у відмові від територіальних домагань до сусідів, подоланні імперського мислення, підтримці суверенітету східноєвропейських держав та рівноправному діалозі замість історичного реваншизму. Ґедройць був переконаний, що старі польсько-українські конфлікти необхідно чесно осмислити ще до падіння радянської системи, аби вони не стали причиною нових війн. Він також вважав, що незалежні Україна, Литва й Білорусь мають стати не буфером між Польщею та Росією, а повноцінними партнерами у новій Європі. Тож коли наприкінці ХХ століття Радянський Союз розпався, Польща вже мала розроблену концепцію східної політики, що значною мірою зумовило її надшвидке визнання незалежності України та підтримку інших нових держав.
Повномасштабне російське вторгнення 2022 року лише підтвердило далекоглядність цих ідей: сьогодні безпека Польщі й надалі безпосередньо залежить від існування незалежної України. Саме тому доктрина Ґедройця давно вийшла за межі польської політики, ставши одним з інтелектуальних фундаментів сучасної системи безпеки Центрально-Східної Європи.
«ВИСКОЧИТИ ЗІ СЛІПОГО ЗАВУЛКУ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН…»
Внесок Ґедройця та його часопису в українсько-польське порозуміння вважається фундаментальним і неперевершеним. Після Другої світової війни взаємини між обома народами були отруєні трагічними подіями на Волині, взаємними етнічними чистками та акцією «Вісла». Поляки не бажали слухати українців, а українці – поляків. У 1955 році в листі до Богдана Осадчука Ґедройць писав: «Мені весь час залежить на тому, аби вийти з глухого кута польсько-українських взаємин». І йому таки вистачило сміливості заявити: Польща має назавжди відмовитися від претензій на Львів, а обидва народи мають визнати державність один одного у нових кордонах. Це був болісний, але необхідний крок для зняття історичної напруженості.
Якщо хтось вважає, буцімто Ґедройць був романтиком, відірваним від дійсності, – він помиляється. Він був прагматиком, до того ж далекоглядним прагматиком. Юрій Шевельов чи не одразу відзначив полоноцентричність Ґедройця. Та й сам Редактор в інтерв’ю Барбарі Торуньчик («Розмови в Мезон-Лаффітті, 1981») зауважив, що, виступаючи за незалежність України, активно займаючись національними питаннями, він керується не стільки «гуманістичними» мотивами, скільки виходячи з головного – безпеки Польщі, яка постійно перебуває під «колосальною загрозою з боку Росії»; перше, що його хвилює – «питання життя і смерті польської держави». Втім, цей жорсткий прагматизм став не перешкодою, а навпаки – рушійною силою його зусиль у налагодженні польсько-українського діалогу.
ЦЕ ҐЕДРОЙЦЬ ЗАПРОПОНУВАВ І ВІДСТОЯВ ТЕРМІН «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»
Раритетне видання антології «Розстріляне Відродження» Юрія Лавріненка. 1959. Фото: OneBid
На замовлення та за кошти Ґедройця український літературознавець Юрій Лавріненко уклав антологію української поезії та прози 1920–30-х років «Розстріляне відродження» (1959), що стало для українців знаковою подією на довгі роки. Саме Ґедройць запропонував термін «Розстріляне відродження», який став канонічним для позначення знищеного радянським режимом нового покоління української творчої інтелігенції. Поляки – навіть з найближчого оточення Ґедройця – досить скептично поставилися до ідеї цього видання. У листі до одного з польських друзів Редактор не приховував радісних почуттів: «Надсилаю проспект української антології, якою я трохи пишаюся, тим більше, що зробив її всупереч усім». Дехто вважав антологію «скандалом і компрометацією, бо, мовляв, «це дратує совєтів»», натомість Ґедройць вважав це правильним кроком, а більшість творів, представлених у книзі, – «цікавими і красивими».
Видання «Розстріляного відродження» викликало хвилю піднесення і вдячності в середовищі української еміграції. Лише Дмитро Донцов досить критично, навіть вороже поставився до збірки. Втім, у своєму надто безкомпромісному дусі… У листі до Ґедройця він писав: «Щодо «Антології», то це маніфест того лівацького напряму, з яким я борюся вже майже 50 років. За винятком хіба що Зерова, Филиповича і частково Хвильового – це маніфест скалічених душ, національних гермафродитів, які кохаються в ідилії, в природі, але позбавлені будь-якого пафосу та героїки. Це хор панегіристів червоного Нерона (…). Це не відродження, не регенерація, а деградація. Це люди, подібні до ілотів у стародавній Спарті, яким було дозволено оспівувати природу свого краю, але заборонено співати героїчних пісень…»
Утім, сто-двісті кишенькових примірників антології, які потрапили в Україну, вплинули на шістдесятників і прогнозовано розлютили радянську критику. Прикметно, що Юрія Лавріненка та його працю ганьбили останніми словами, але всіляко уникали згадувати назву книги: «Розстріляне відродження». Вона була надто красномовною.
ЛИСТИ БОГДАНУ ОСАДЧУКУ: БРАК УЯВИ З ОБОХ БОКІВ ЗНИЩУЄ НАШІ НАРОДИ
Єжи Ґедройць (зліва) і Богдан Осадчук. Фото: culture/pl
Ґедройць залучав до співпраці в «Культурі» провідних українських мислителів: Юрія Шевельова, Івана Лисяка-Рудницького, Юрія Лавріненка, Бориса Левицького. Ключовою постаттю став Богдан Осадчук (1920–2011), який понад 40 років регулярно дописував до «Культури» (під псевдонімом Берлінець), інформуючи польського читача про українські справи. Понад пів тисячі листів між Ґедройцем та Осадчуком упродовж 1950–2000 років – пів століття – стали літописом формування польсько-українського інтелектуального та історичного діалогу.
У 2004 році, вже після смерті Єжи Ґедройця, Богдан Осадчук написав: «Ще ніколи в історії польсько-українських відносин не було так багато елементів згоди та співпраці й так мало чинників незгоди та суперечностей». Але до того були запеклі дискусії – сторони не уникали жодних гострих тем, починаючи від стану занедбаного цвинтаря Орлят у Львові, дій УПА на Волині чи ставлення до російської еміграції. Кожен намагався аргументовано відстояти власну позицію та донести її до опонента. Іноді це вдавалося, іноді ні, але діалог не припинявся.
Ось, наприклад, у 1969 році Ґедройць пише до Осадчука про цвинтар Орлят у радянському Львові, який тоді фактично перебував у стані руїн. У нього була пропозиція, аби кардинал Йосип Сліпий звернувся до українців із закликом упорядкувати цвинтар і допомогти зберегти польський костел св. Антонія. Тоді б «це могло б мати величезний вплив на еволюцію поглядів як поляків, так і українців. (…) Незалежно від сварок і боротьби (…), не змінимо факту, що поєднує нас кількасот років історії (…), не вдасться стерти польські зв’язки та сліди у Львові. Сьогодні, коли історія вирішила суперечки щодо кордону, напевно час подбати про ту спільну історію з обох боків». Осадчук тоді дипломатично промовчав, мабуть, не знайшовши, що відповісти на таку доволі сміливу та, ймовірно, за тих часів дещо утопічну пропозицію. На що через кілька місяців Ґедройць написав: «Судячи з Вашого мовчання, з Кардиналом нічого не вийшло. Дуже шкода. Брак уяви з обох боків губить наші народи». Іноді було вкрай важко, адже долати стіну непорозуміння доводилося в обох напрямках. І критика – з обох боків – теж була нищівною.
Наприкінці життя Ґедройць констатував: «Я зневірився в діях задля польсько-українських стосунків. З польського боку це йде важко. Але з українського боку не видно жодного партнера». Проте в нього ще вистачало сил підтримувати свого українського візаві: «Не впадайте у крайній песимізм. Живемо у жахливих країнах, та на це нічого не порадимо. Я маю кілька настанов Маршала Пілсудського, які для мене є дороговказом, між іншим твердження, що якщо немає мармуру, то з г..на ліпимо монументи». У цьому Осадчук з ним погоджувався…
У 1998 році Єжи Ґедройця нагородили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня – найнижчою українською відзнакою, тоді як Литва надала йому громадянство і нагородила найвищою державною відзнакою – орденом Ґедиміна І ступеня. Богдан Осадчук тоді зауважив, що йому соромно за «земляків, які не доросли до завдань, що їм поставила історія». До речі, від найвищої польської нагороди – ордена Білого Орла – Ґедройць відмовився.
На жаль, том листування Ґедройця та Осадчука, упорядкований Боґумілою Бердиховською та Мареком Жебровським, виданий у Польщі 2019 року, наразі не перекладений і українською мовою не опублікований.
ЧИ МОЖЛИВИЙ СЬОГОДНІ ҐЕДРОЙЦЬ?
І тут постає риторичне запитання. Чи можливий сьогодні новий Ґедройць? Переформулюємо запитання одразу: чи здатний у XXI столітті один редактор, один журнал, одна мережа інтелектуалів сформувати новітню політичну уяву? Чи епоха «Культури» остаточно закінчилася разом із паперовими журналами й листуванням? Відповідь не така очевидна. Якщо подивитися на наслідки, то ідеї Ґедройця виявилися значно довговічнішими за більшість політичних кар’єр його часу. Він пережив десятки урядів, президентів, партій і політичних мод. Можливо, переживе й нинішню хвилю популізму.
Єжи Ґедройць. Фото: Ignacy Szczepański
Ґедройць був людиною довгого історичного часу. Він мислив десятиліттями наперед. Натомість значна частина сучасної політики живе горизонтом наступного інформаційного циклу або виборів. Саме тому між його епохою і нашою виникає таке сильне відчуття контрасту. Але, можливо, саме в часи, коли політика стає дедалі короткозорішою, голоси людей, які вміли мислити на покоління вперед, стають особливо цінними. Звісно, це не означає, що ми повернемося до епохи Ґедройця. Найімовірніше, його досвід нагадує, що послідовна інтелектуальна стратегія не втрачає значення навіть тоді, коли публічний простір захоплюють гучніші, але короткочасні явища. І, як казав Чеслав Мілош, теж один із авторів «Культури», «…щоденна праця задля поставленої мети має сенс».
ДОВІДКА УКРІНФОРМУ:
Єжи Ґедройць (1906–2000) – польський публіцист, політичний мислитель, видавець і багаторічний редактор емігрантського журналу «Культура», який після Другої світової війни став одним із найвпливовіших інтелектуальних осередків Центрально-Східної Європи. Народився в Мінську, навчався у Варшавському університеті, а перед війною працював у польських державних установах і займався видавничою діяльністю. Після поразки Польщі у 1939 році служив у польських військових формуваннях, а згодом оселився у Франції, де в містечку Мезон-Лаффітт створив Літературний інститут і журнал «Культура». Під його керівництвом це видання стало майданчиком для вільної дискусії про майбутнє Польщі та народів, поневолених Радянським Союзом. Ґедройця називали Редактором з великої літери. Він створив нову культурну формацію, нову школу політичного мислення не тільки в Польщі, а й в усій Центрально-Східній Європі.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: Piotr Wójcik/AG. Єжи Ґедройць, 1998.
Источник: www.vesti-ua.net