«Усі хочуть дівчинку чи хлопчика від нуля до трьох років, але це не ринок»… 17.09.2025 19:52 Укрінформ 17 вересня в Україні День усиновлення. І це не офіційна дата, а можливість поглянути на реальність: тисячі дітей досі живуть без сімей
Усиновлення — це не лише приватна справа, а й дзеркало соціальної політики держави, а також суспільства.
КАЗКА ПРО МИШЕНЯ ТА МАЛЕНЬКОГО ЖУЧКА
Відома українська психологиня Галина Бевз, яка багато років займається сімейним консультуванням у Центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Солом'янської районної державної адміністрації у місті Києві, розповідає історію маленького шестирічного хлопчика, батьків якого позбавили батьківських прав. Дитину нарешті влаштували в нову сім'ю. А ось казка, яку він склав після 6 місяців життя в прийомній сім'ї: «Жив-був маленький Ховрашок. Він усього боявся, бо йому не було де жити. Він знав, як просити їжу у людей, але боявся робити це сам. Одного разу його побачили дві великі Миші та прихистили, але в них не вистачало їжі, і вони віддали його іншим Мишам. Спочатку Ховрашоку подобалося жити з ними, але було так тісно, що він вирішив втекти. Однак він не знав, куди тікати, і міг лише йти вздовж дірки від однієї стіни до іншої. Потім він сів і заплакав. Миші зглянулися над ним і запитали, чого він хоче, але він нічого не міг їм сказати, бо вони були мишами, а він — бабаком».
…Жодна система не замінить сім’ю. Але в житті трапляється всяке. І питання не лише в процедурах чи законах, а й у готовності суспільства прийняти дітей як своїх.
ЧОМУ ШКОЛИ-ІНТЕРНАТИ ШКІДЛИВІ?
Термін «діти без сімей» був введений вченими ще в 1943 році. Він позначав ситуацію, коли дитина виростає без піклування своїх біологічних (кровних) батьків. У світі немає жодної країни, де б зовсім не було «покинутих» дітей чи сиріт. Але є держави, які практично ліквідували інтернати та подібні заклади. Сучасна світова практика така: дітей віддають у сімейні форми виховання: усиновлення, прийомні сім'ї, під опіку родичів.
Інтернат – це завжди погано. Дитина зростає у великій групі, позбавлена не лише власного простору, а й любові та уваги. Як зазначає Оксана Смук, кандидат психологічних наук, доцент кафедри соціології та соціальної роботи Ужгородського університету, «через батьківську депривацію у дітей зазвичай спостерігаються затримки розвитку та поведінкова дезадаптація, а внаслідок відокремлення від сім’ї руйнуються не лише глибокі соціальні та емоційні зв’язки, а й сама здатність ці зв’язки встановлювати. Усі ці негативні прояви часто загострюються під час перебування дитини в інтернатах». Тобто здорова, щаслива дитина – це щасливий, здоровий дорослий у майбутньому.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД
За даними ЮНІСЕФ та Eurochild, понад 1,5 мільйона дітей у Європі живуть поза своїми сім'ями. І більшість із них – здебільшого через бідність та міграцію – знаходяться у Східній Європі: Румунії, Болгарії, Молдові, Україні.
Ілюстративне фото з відкритих джерел.
У Європейському Союзі після закінчення Другої світової війни було взято курс на деінституціалізацію: поступову відмову від інтернатів з їхнім стереотипним підходом до дітей. Реформа базувалася на принципі: «жодна дитина не повинна рости без сім'ї». Тому замість великих дитячих будинків створювалися невеликі групові будинки, прийомні сім'ї, а головне – працювали та продовжують працювати з батьками, щоб запобігти самому феномену «покинутої» дитини. Одним із яскравих прикладів є Норвегія, Данія, Швеція, Фінляндія – країни, в яких фактично немає інтернатів. Там діти, які з тієї чи іншої причини залишаються без батьків, одразу потрапляють до прийомних або прийомних сімей. Ісландія також є чудовим прикладом – одна з країн з найнижчим відсотком сиріт та покинутих дітей у Європі. Тобто, є багато взірців для наслідування, проте інше питання – чи готове українське суспільство до чогось подібного?
ІНШІ КУЛЬТУРНІ МОДЕЛІ (ІСЛАМ, ЯПОНІЯ, КИТАЙ, США)
Іслам забороняє класичне усиновлення (у західному розумінні) – адже дитина повинна зберегти своє прізвище, спадкові зв’язки та право знати своїх біологічних батьків. Але існує інститут кафала – форма опіки, коли сім’я бере дитину на виховання, забезпечує їй гідні умови життя, увагу та любов, але не може змінити її «законне коріння». В ОАЕ, Саудівській Аравії, Катарі та інших арабських країнах дуже мало дитячих будинків у європейському розумінні. Держава та громада беруть на себе всю відповідальність, а діти, які залишилися без батьків, потрапляють до спеціальних центрів під опікою держави та благодійних фондів, а потім до сім’ї за моделлю кафала. Тобто в ісламських країнах сиріт не залишають напризволяще, але усиновлення там більше схоже на опіку.
ЯПОНІЯ ТА КИТАЙ
У Японії існують школи-інтернати та дитячі будинки, хоча й не в такій кількості, як у Східній Європі. Примітно, що більшість дітей там не сироти, а «соціальні» – через домашнє насильство чи бідність. Усиновлення як явище в Японії дуже обмежене (японці рідко беруть до себе чужих дітей). Натомість розвинена прийомна сім'я. За оцінками, понад 30 тисяч дітей у Японії живуть поза біологічними сім'ями.
У Китаї донедавна була величезна кількість дитячих будинків (особливо через політику «однієї дитини» – дівчаток та дітей з інвалідністю часто покидали). У 1990-х та 2000-х роках сотні тисяч дітей проживали в дитячих будинках. Багатьох з них усиновили іноземці (США, Канада, Європа). В останні роки, через зміни в політиці народжуваності та підвищення соціального забезпечення, кількість покинутих дітей зменшилася, але система інтернатних шкіл все ще існує. Китай поступово переходить до сімейних форм, але цей процес відбувається повільно.
ЧИ Є ШКОЛИ-ІНТЕРНАТИ В США?
У США практично немає класичних інтернатів (як у пострадянських країнах). Діти, які залишилися без батьківської опіки, потрапляють до системи прийомних сімей. Якщо для дитини не знайдеться сім'я, її можуть тимчасово розмістити в групових будинках або спеціалізованих закладах (наприклад, для дітей з інвалідністю або важкими травмами), але це виняток, а не правило. За даними Міністерства охорони здоров'я та соціальних служб США, у 2021 році в системі прийомних сімей перебувало близько 391 тисячі дітей. Щороку усиновлюється приблизно 50–60 тисяч дітей, але більшість (понад 100 тисяч) офіційно чекають на усиновлення. Варто зазначити, що США є однією з небагатьох країн, де держава може досить швидко та жорстко позбавити батьків прав, якщо вони не відповідають мінімальним вимогам щодо безпеки та догляду. Іноді це критикують як «надмірне втручання держави», але статистика показує, що це рятує дітей від насильства та нехтування. Держава активно вилучає дітей з небезпечних сімей та знаходить їм прийомні сім'ї. Водночас сотні тисяч дітей тривалий час залишаються в системі без остаточного усиновлення – це одна з найбільших проблем американської моделі.
УКРАЇНА: ВІД ВАЖКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СПАДЩИНИ ДО СУЧАСНИХ РЕФОРМ
Протягом десятиліть Україна була частиною Радянського Союзу, тому успадкувала від попередньої громіздкої, бюрократичної системи підхід до вирішення подальшої долі дітей-сиріт. До початку 1990-х років минулого століття система інтернатних шкіл стала гігантською – у ній перебували мільйони дітей. Важливий момент: інтернат асоціювався не лише зі справжніми сиротами, а й з бажанням держави «контролювати» дітей з бідних або проблемних сімей.
1989 рік став ключовим у трансформації системи державної опіки. Положення Конвенції ООН про права дитини, прийнятої в 1989 році та ратифікованої Україною в 1991 році, послужили початком змін в українському законодавстві та запровадження сімейних форм державної опіки над дітьми.
Однак, за роки української незалежності для «гуманізації» системи було зроблено дуже мало. «Дитяче питання» не було серед пріоритетів порядку денного десятків українських урядів, як і не дуже хвилювало українське суспільство. Лише тиск з боку ЄС, який останнім часом посилився у зв'язку з процесами євроінтеграції України, змусив українські інституції вжити заходів.
У листопаді 2024 року уряд ухвалив Стратегію забезпечення права кожної дитини в Україні на виховання в сімейному середовищі на 2024–2028 роки, яка передбачає відмову від системи інтернатного навчання та створення умов, за яких дитина живе та розвивається в сім'ї, а не в установі.
ЗАБУТІ ТРАДИЦІЇ
На початку 2022 року в Україні в інтернатах різних типів (від дитячих будинків до спеціальних шкіл) проживало понад 100 тисяч дітей. Водночас більшість із них – приблизно 90% – були «соціальними сиротами»: у них були живі біологічні батьки, позбавлені батьківських прав, або вони не могли (або не хотіли) виховувати власну дитину (іноді кількох). Тобто, проблемою було не сирітство як таке, а соціальна бідність, занедбаність, алкоголізм. Можна сказати, що суспільство терпіло такий аномальний стан речей. Примітно, що в давнину в українців практично не було покинутих дітей. Діти-сироти завжди залишалися під наглядом громади. Цьому сприяв інститут хрещених батьків або хрещених батьків. На Поділлі було прийнято вибирати від 2 до 5 пар, а гуцули іноді запрошували до 20 пар хрещених батьків, яких розподіляли за старшинством, оскільки шанс загинути молодими в бою і не побачити, як виростають їхні діти, був для українців дуже високим. Тож у разі смерті батьків дитина завжди могла отримати опіку та притулок. Навіть пізніше, за часів Російської імперії, бастарди – незаконнонароджені діти – не залишалися напризволяще. Але з часом багаторічний негативний культурний вплив Росії (а також репресивний) позначився на українському суспільстві.
ЩО СЬОГОДНІ?
Сьогодні в Україні зареєстровано для усиновлення 14 679 дітей. З них понад 10 000 – віком від 10 років. Також понад 10 000 – це діти з сімейних груп, тобто мають братів та сестер, зареєстрованих для усиновлення. Значний відсоток цих дітей – інваліди. Знайти для них сім’ю складно, зокрема через відсутність доступних послуг для таких дітей у територіальних громадах.
Згідно зі статистикою, наданою Міністерством соціальної політики та Державною службою у справах дітей, у першому півріччі 2025 року найбільше було усиновлено дітей віком до трьох років – 199. Найменше – 82 дитини – було старше 11 років. Переважна більшість усиновлювачів прагнуть взяти до своєї сім’ї дитину віком до шести років. Експерти також кажуть ось що: «Багато охочих (усиновити). Але, як і до повномасштабного вторгнення, люди хочуть маленьких дітей, вони хочуть дітей, чиї батьки загинули – в ідеалі, захищаючи Україну… Так, люди досі упереджено ставляться до підлітків та дітей з проблемних сімей, тому вони не хочуть брати їх під опіку чи усиновлювати», – зазначає Дар’я Касьянова, голова правління Української мережі прав дітей та національний директор з розвитку програм SOS Дитячі містечка Україна. Її також підтримує Наталія Ібрагімова, директорка Київського обласного центру соціальних служб, яка проводить навчання для прийомних батьків: «Усі хочуть дівчинку чи хлопчика від нуля до трьох років, але це не ринок, де можна сказати: покажіть мені здорових дітей…»
ПЕРЕШКОДИ НА ШЛЯХУ ДО УСИНОВЛЕННЯ
Источник: www.ukrinform.ua
