Спочатку планував написати про самодурство начальства і як із ним боротися. Потім вирішив написати опус у двох частинах: перша про поганих начальників, друга про поганих працівників. Причому в обох випадках хотів доповнити матеріал порадами: що робити, кому скаржитися, як із цим боротися.
Але реальність, що твориться в численних офісах по всій країні, виявилася настільки фантастичною, що повторювати численні статті Трудового кодексу і розбавляти число знаків адресами трудових інспекцій видалося мені прісним і нудним. Кому треба, той сам знайде. Ну, а хто змирився з долею офісного раба, той знайде втіху в біографії Кафки. Адже своєрідний офісний планктон свого часу, а тим часом прославився як письменник. На талант Кафки не претендую, але кілька випадків із сучасних трудових відносин постараюся описати.
Бувають справді фантастичні випадки в офісному житті. Людина приїжджає з Саратова до Москви, влаштовується на роботу, а потім його скорочують, тому що «перевели» його роботу… до Саратова! Хороший, до речі, приклад того, що Росія є «внутрішньою колонією» й у 21 столітті. Пам'ятаєте епізод фільму «Мільйонер із нетрів» про call-центр в Індії, який обслуговує клієнтів в Англії? Дуже поширена практика західних компаній. У нас же компанії з офісами в Москві вважають за краще переносити «виробництво» до регіонів.
Уявіть собі, що в Москві початкова зарплата у спеціаліста банку після випробувального терміну може зрівнятися із зарплатою начальника відділу того ж банку десь у Свердловській області. При цьому не факт, що у Москві банк заробляє більше, ніж у іншому регіоні. Найчастіше навіть менше. І часто керівники компанії зовсім не корінні москвичі. Тому подібне ставлення до земляків із «малої батьківщини» (терпіти не можу цей вислів!) незрозуміло.
Повернемося до офісу. Ось пан Головний Фахівець із звітів. Старанно працює, затримується після закінчення робочого дня, звіряє, перевіряє ще раз дані в таблицях. І сам ці таблиці формує та зводить. Що називається “ручками”. Придивившись до його роботи, джерела даних (у разі якась CRM на внутрішньому сайті компанії), розумієш, що можна зробити формування звітів автоматичним. Задаєш питання розробникам: «Чи можливо?». Відповідь: Так, можливо. За п'ять хвилин буде кнопка». Вуаль! Натиснув – отримав результат. Невеликі коригування все ж таки необхідні, але тимчасові витрати падають у рази!
Думаєте, Головний Фахівець щасливий? Він з жахом! Він благає прибрати кнопку та нікому її не показувати. Бо що ж тоді залишиться від його діяльності? Нічого! Щоб натискати кнопки, достатньо найняти безкоштовного стажера на місяць, а потім цих стажистів міняти. Оптимізація витрат! А у Головного Фахівця родина та кредити.
Тому імітація трудової діяльності стоїть на чільному місці будь-якого співробітника офісу. Особливо перед лицем хвиль фінансової кризи, що накатуються. Однак впевненість у тому, що бурхливі рухи тіла врятують від скорочення, помилкова. Адже Верховний Правитель Корпорації не дурень. Йому важливо бачити економічну потребу працівника. Поки все було добре, бізнес ріс, гроші текли – людей набирали багато та охоче. Так поміщику кріпацтва приємно мати більше душ. Пущай нічого не роблять, зате хвалитися можна перед сусідами. Скільки у них челяді у відділі? П'ять? У нас десять буде! Те, що роботи всього на трьох, це справа десята. Буде когось у кризу скорочувати.
Подібне ставлення керівника може здатися дивним для тих, хто пам'ятає головне правило комерційної фірми: максимізація прибутку. Але правило це книжкове з підручників. Психологія людей не враховує. Для підприємства більш характерний підхід, коли витрати прагнуть зрівнятися з доходами. Так, наприклад, досягнувши посади Начальника Управління, людина починає мріяти про окремий кабінет та секретаря. За наявності грошей це бажання задовольняється. Економічно це ніяк не обгрунтовано. Просто потішити самолюбство. Знову ж таки, як доходи впадуть, так кабінет та секретаря відберуть.
Від людей перейдемо до документів. Ось зараз переді мною лежить трудовий договір, у якому немає жодного обов'язку співробітника. Лише короткий: «на основі посадової інструкції». Інструкції такої немає. Тобто або можна робити все, що завгодно, або тільки те, що захочеш. Якщо захочеш. Адже 99% посад у Росії (можливо, й у світі теж) – це присутні місця! Оплачується не сама робота, а час, за роботою проведений. Прийшов о дев'ятій ранку, досидів до шостої вечора – отримай оклад. За рік стандартне підвищення. Не за заслуги, а так.
З одного боку така система оплати – розкішний подарунок! Вважай основну роботу джерелом фінансування, а сам роби собі насолоду. Ось тільки не діється. На роботі займатися своїми справами загрожує (адже ваш час оплачено), та й служба внутрішнього контролю разом з «безпеками» не спить. Повернувшись додому, втомившись від рутини та/або неробства, теж не змусиш себе засісти за монітор заради творчої реалізації.
Та й якось отупляєшся від офісної роботи, чесно кажучи. Начебто були ідеї, були плани, а тепер дивишся на свої записи і просто не можеш їх зрозуміти! Неначе інша людина писав – грамотний, освічений, сповнений ентузіазму. Адже навіть якщо лева посадити в клітку, то сумна пародія на царя звірів вийде. А тут людину розумну, та в офіс сунути…
Виходу з цього поки не видно. Тут і змінювати графіки робіт потрібно, і про відрядні оплати домовлятися. Чи буде все це, чи так і помремо ми в офісах, покаже, як завжди, час. Яке нам сплатили.
