Ті, хто вчить дітей пам'ятати своє та їхнє Звіт 09.09.2025 10:30 Укрінформ Дві долі, два покоління, одна професія: як живуть і працюють українські вчителі історії у воєнний час
Ми зустрілися в останні дні серпня. За пару днів мав розпочатися новий навчальний рік. Майже порожні, порожні, «напівсонні» коридори школи завмерли в очікуванні галасливих дітей та глузливих старшокласників. Ліцей № 64 (колись школа з поглибленим вивченням іспанської мови) – відомий навчальний заклад у Солом’янському районі Києва. Двоповерхова, нещодавно відремонтована будівля своїм головним фасадом дивиться на вулицю видатного українського педагога Костянтина Дмитровича Ушинського, якого росіяни вперто та наполегливо називають «російським учителем». Біля широкого ганку восени цвітуть яскраві чорнобривці. Небо високе, ясне, сонячне. І, головне, немає повітряної тривоги.
Ліцей № 64 (раніше школа з поглибленим вивченням іспанської мови) – відомий навчальний заклад у Солом'янському районі Києва.
Я домовилась про зустріч із директором ліцею Оксаною Володимирівною Юшко. Двері її кабінету майже ніколи не зачинялися, а якщо й зачинялися, то ненадовго. Комусь потрібно було щось уточнити, поставити запитання чи підписати документ. Це зрозуміло – останнє узгодження, останні приготування до вирішального дня, 1 вересня. Пані Оксана зазначає, що їй, як керівнику закладу, певною мірою пощастило: «Катерина Юріївна – молода вчителька, вона працює з нами недовго, але встигла чудово себе зарекомендувати, а Ігор Іванович – досвідчений викладач, кандидат історичних наук, військовий; він тут викладав, потім пішов на фронт, а тепер повернувся… Дуже цікаві та різнобічні особистості, і правди дітям немає, вони хороші люди!»
Отже, знайомтесь з нами: вчителями історії столичного ліцею № 64 Катериною Юріївною Качинською та Ігорем Івановичем Сокалем. Чому ми хотіли поговорити з вчителями історії? Тому що під час Великої війни вони навчали українських дітей національній пам'яті: хто ми? Які ми люди? Що ми пережили за своє життя і чому це сталося з нами? Вони навчають не просто датам, а й формують світогляд майбутніх громадян України, яким не байдужа доля своєї батьківщини. Місія надзвичайно важлива.
КАТЕРИНА ЮРІЇВНА: МОЛОДА ЕНЕРГІЯ ТА ВИКЛИК ВЛАДІ
Вчитель історії столичного ліцею №64 Качинська Катерина Юріївна.
Перше, що помічаєш, зустрічаючи пані Катерину, – це її голос. У неї неймовірно розкішний голос. Якесь дивовижне поєднання глибини та звучності. Звичайно, для вчителя це не дрібниця, адже голос – один із важливих інструментів професії. Але тут… Я могла слухати й слухати. Одразу уявляєш пані Катерину на великій сцені. Я розповідаю їй про це. Вона сміється у відповідь і каже мені, що в дитинстві довго не знала, ким хоче бути. О, так, ще й співачкою теж! А потім якось швидко і чітко визначилася: вчителькою історії.
Я питаю, звідки вона родом і скільки часу працює в ліцеї № 64. Виявляється, що вона волинянка – з Ківерців, що недалеко від Луцька. І в долі її родини також є велика історія. Її прадід – Сергій Качинський – воював в УПА. Одна з її прабабусь дивом вижила під час каральної спецоперації НКВС, коли переодягнені члени НКВС видавали себе за бійців УПА. Пізніше, в місті, серед білого дня, вона побачила одного з убивць у формі НКВС… Що тут сказати: майже кінематографічний сюжет.
Тож Катерина Юріївна знає історію не лише з книг, а й із сімейних традицій. І спілкується зі своїми учнями практично однією мовою. Це більш ніж важливо: адже вчителька із західної України, а її учні – з Києва. Народжена у 21 столітті, кілька років тому, Катерина сама нещодавно стала кияниною. А ще в неї є молодша сестра-учениця. І вона також відчуває внутрішній стрижень. Вона вміє сказати рішуче «ні». Навчати дітей – нелегке завдання.
– Інколи вони хочуть нав’язати свою волю: давай, ми тобі це напишемо та здамо, а ти перевіриш увечері… Ні, кажу я. І пояснюю: я, як і ти, хочу ввечері тусуватися в TikTok, слухати музику, гуляти, зрештою, а не сидіти та перевіряти свої зошити.
За вікном чути стукіт коліс поїзда – між заднім фасадом ліцею та приватним сектором дач Караваєвих пролягає залізнична колія; за кілька кілометрів, на Києво-Волинському, вона розгалужується – ліворуч український Південь, праворуч український Захід.
– Знаєте, – каже пані Катерина, – у мене вдома, недалеко від ферми, – теж є залізниця. І ще чути цей характерний стукіт коліс. Коли я вперше зайшла до цього класу і почула поїзд – чомусь одразу подумала: ой, як удома.
— То це знак?
«Виявляється, що так», – посміхається вона.
Виклики її не лякають, а навпаки, мотивують до дії, до боротьби. Катерина Юріївна — одна з тих, чий девіз — «Я не здамся без бою», одна з бійців. Почала працювати на 3-му курсі Грінченківського університету. Розповідає, як влаштувалася на роботу до ліцею. Це був 2022 рік… Був вибір між приватним закладом і ліцеєм. Зупинила на державному. Дуже хвилювалася. Загалом, її взяли на заміну Ігорю Івановичу, який пішов до лав Збройних Сил України. Діти звикли до вчительки, тому сприймали нову вчительку скептично: «Ну, мовляв, подивимося…» Але за ці три роки їй вдалося завоювати довіру та авторитет.
Я питаю, чи читають зараз діти книжки. Відповідь не дивує: ні… Пані Катерина зазначає, що сучасним дітям надзвичайно важко читати великі тексти. А сама вона віддає перевагу короткій та лаконічній інформації, зазвичай відео та аудіо. Тому вона розуміє своїх учнів. Вона рекомендує відео на YouTube: «Зараз є багато цікавих, пізнавальних каналів на історичні теми на будь-який смак. Від найпростіших до складніших». Як і будь-який інший поважаючий себе вчитель, вона також фактично не користується підручником. Він підходить лише як загальний довідник.
– Хто ваш улюблений історичний персонаж?
– На відміну від Ігоря Івановича, у мене таких немає, але є певна епоха. Це середина – кінець 19 століття. Здавалося б, у багатьох відношеннях це була сіра та безлика епоха; наприклад, я просто не міг цього терпіти в школі, але пізніше вона відкрилася мені зовсім несподівано – я побачив, зрозумів, що якби не ці десятиліття, не всі ці люди, а було багато яскравих особистостей, які організували весь цей проукраїнський рух у різних імперіях, то нічого б не було: ні УНР, ні незалежності 1991 року.
– Яку пораду ви б дали сучасним підліткам?
— Щоб бути реалістом. І… щоб приборкати гормони. Ну, це жарт, звісно, — додає він, посміхаючись.
Він також стверджує, що є заняття, які з певних причин є психологічно складними:
– Після одних відчуваєш, ніби летиш на крилах, а після інших – ніби тебе змиває хвилею. І ніби ти все пояснюєш однаково, але різниця дуже відчутна.
Зазначу, що музиканти іноді говорять про подібний ефект: з однією аудиторією відбувається контакт, а з іншою відбувається так, ніби між вами стіна, а в мистецтві обмін енергією надзвичайно важливий. Виявляється, що в педагогіці – теж. І не завжди позитивний результат залежить лише від викладача.
ІГОР ІВАНОВИЧ: ДОСВІД, ВІЙНА ТА ПОВЕРНЕННЯ ДО ШКОЛИ
Вчитель історії столичного ліцею № 64 Ігор Іванович Сокаль.
Ігор Іванович одразу починає зі свого улюбленого предмета, якому він присвятив майже 20 років свого життя. Він із захопленням демонструє куточок старожитностей на уроці історії: моделі мечів, луків, лицарських рукавичок тощо. Бере в руки лук і починає детально розповідати про його будову та пояснювати, чим відрізняється лук воїнів X століття, наприклад, від сучасного. Як правильно натягнути тятиву, як правильно тримати руки та пальці – адже це справжня наука! Він знає майже все про стародавню зброю.
Насправді, про пана Ігоря говорити одночасно і важко, і легко. Перш ніж переступити поріг школи – вже як викладач – він мав за собою потужний досвід: кандидат історичних наук, викладач військової історії на ад'юнкт-кафедрі Академії Міністерства оборони тощо. Однак поважне минуле ніяк не вплинуло на його характер – він не втратив свого юнацького запалу. Ігор Іванович неймовірно ерудований, має широке коло інтересів – від психології до сходознавства; любить співати, а при нагоді ще й покаже пару трюків карате…
Він родом зі стародавнього та славного «бандерівського» міста Стрий. Міста, де зародився легіон Українських Січових Стрільців та один із найпотужніших осередків ОУН. За радянських часів, каже пан Ігор, у Стрию дислокувалися 20 військових частин – це було надзвичайно мілітаризоване місто. І воно також буквально пронизане історією. Тож не дивно, що з дитинства він мріяв стати або військовим, або істориком. Хотів вступити до Львівського вищого військово-політичного училища, але не зміг – місцевих туди не приймали. Політика тодішнього імперського центру була такою: українці мали їхати та входити кудись углиб Російської Федерації, щоб асимілюватися з росіянами. Тож Ігор закінчив Курганське вище військово-політичне училище, яке готувало політофіцерів для Повітряних сил. Потім повернувся до України, працював у системі Міністерства оборони; навчав курсантів, захистив кандидатську дисертацію. Обіймав посаду завідувача кафедри історії в Київському військовому гуманітарному інституті. З 2015 року працює викладачем історії.
Він був задоволений своєю роботою, одразу знаходив порозуміння зі студентами, бо вміє зацікавити їх будь-якою темою та вміє утримувати інтерес аудиторії. Однак все змінилося після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року. З першого дня війни, після сімейної наради, Ігор Іванович пішов до 130-го батальйону Збройних Сил України (пізніше 243-й окремий батальйон Збройних Сил України). Він захищав Київ та Київську область від ворога. Отримав звання полковника. Пізніше перебував у Новгород-Сіверському районі на кордоні з Брянською областю Російської Федерації – там разом зі своїми товаришами відбивали ворожі ДРГ, що прокралися з Московської області на українську землю. Служив заступником командира батальйону з психологічного забезпечення особового складу; в Оперативному командуванні «Північ», де також опікувався психологічним забезпеченням особового складу. У травні 2025 року демобілізувався за станом здоров'я та зараз повернувся до навчання.
Серед улюблених історичних постатей пан Ігор називає Данила Галицького:
– Данило Романович – справжній державний діяч, видатна особистість. Один із найвпливовіших правителів Центральної та Східної Європи. Одним словом, король Русі!
І сміючись, згадує, як у молодості часом зводив з розуму надмірно завзятих московських вчителів своїми українофільськими відповідями на іспитах… Що ж до найважливішої події в українській історії, то він однозначно називає прийняття Акта проголошення незалежності у 1991 році.
Тепер, перед початком нового навчального року, він трохи хвилюється:
– Я була відсутня три роки, тож трохи відстала, збилася зі шляху… А тут, виявляється, стільки нового сталося… Треба швидко наздоганяти. Що ж, Катерина Юріївна мені в цьому допомагає; я їй дякую, інакше навіть не знаю, як би я впоралася.
«Немає нічого, ти звикнеш», – підбадьорливо відповідає вона. Вони обоє посміхаються.
На запитання, що найскладніше в професії, вчителі – і пані Катерина, і пан Ігор – майже одноголосно, зітхнувши, визнали, що найскладніше – це значна формалізація, нові й нові вимоги Міністерства освіти: «Іноді здається, що там працюють люди, дещо відірвані від практики, які живуть у світі абстрактних ідей… Тому іноді важко втілювати на практиці те, що нам дають… Сидиш, ламаєш голову замість того, щоб робити щось корисне…» Наприклад, НУШ («Нова українська школа» – реформа, ініційована Міністерством освіти і науки у 2018 році) викликає багато питань. До речі, я не вперше чую критичні зауваження щодо НУШ від вчителів. Помітно, що серед «10 ключових компетенцій НУШ» немає жодного слова про історію – навіть про її роль в освітньому процесі, та й взагалі – цей предмет не згадується, хоча є одне речення про те, що «нова школа сприятиме українській ідентичності». Є мистецтво, біологія, математика, іноземна мова, але історії немає! Дитина розглядається чиновниками як «особистість, новатор, патріот», але як відбуватиметься виховання патріота, не пояснюється.
– Як діти сприймають історію сьогодні?
– Вони реагують на жваві, яскраві, емоційні короткі оповідання, факти. Історії, що зворушують. Вони «не розуміють» довгих нудних історій та моралізаторства. Це стосується як учнів молодших, так і старших класів.
Я запитую вчителів: хто або що, на їхню думку, має найбільший вплив на формування майбутнього громадянина України? Відповіді тут різноманітні. Катерина Юріївна вважає, що основне виховання йде від сім'ї. Це первинний фундамент, саме в сім'ї закладаються основні орієнтири майбутнього життя дитини, а отже, і її майбутня громадянська позиція: байдужість до долі батьківщини, або навпаки – байдужість. Батьки – це перший і головний взірець для наслідування та поведінки. Школа може лише коригувати особистість дитини, але навряд чи змінить її.
Ігор Іванович, як військовий, наголошує, що потрібен загальнонаціональний підхід – системна та продумана позиція держави, спрямована на патріотичне виховання молоді. Без участі держави – зусилля окремих ентузіастів будуть досить спорадичними та навряд чи матимуть відчутний ефект.
Ось вони: Катерина Юріївна та Ігор Іванович. Колеги, захоплені своєю справою. Віддані своїй професії. Гідні, розумні та красиві. Вчителі історії України. Одні з тисяч, і водночас – неповторні.
Світлана Шевцова, Київ
Фото автора публікації.
Ліцей для вчителів історії
Источник: www.ukrinform.ua
