У дискусіях, спрямованих на завершення конфлікту, гарантії безпеки для України стали ключовим питанням. Які конкретні зобов'язання беруть західні союзники перед Києвом і наскільки ефективними можуть бути ці гарантії? Це питання розглядається у статті РБК-Україна.
Невдовзі після зустрічі президента США Дональда Трампа та російського лідера Володимира Путіна офіційні особи США опублікували заяви щодо надання гарантій безпеки Україні. Ця тема також була в центрі уваги під час нещодавньої зустрічі Трампа, Зеленського та європейських чиновників.
Ці механізми подібні до статті 5 Північноатлантичного договору, що засновує НАТО. Однак, вони не будуть здійснюватися через Альянс. Крім того, гарантії передбачатимуть посилення Збройних сил України без обмежень щодо чисельності військ чи інших обмежень, яких Росія може вимагати в рамках мирного врегулювання. Ще один аспект, що розглядається, – це потенційне розгортання європейських військ в Україні. Це пропонує загальні рамки, але, як завжди, «диявол криється в деталях».
Старі практики
Ідея встановлення гарантій безпеки для України обговорюється в різних формах протягом певного часу. Вперше серйозно їй приділили увагу у вересні 2022 року, коли Україна запропонувала Київський безпековий договір.
Ця концепція отримала подальший розвиток у липні 2023 року. Під час саміту НАТО у Вільнюсі лідери G7 досягли консенсусу щодо колективної декларації на підтримку України. У документі наголошувалося, що кожна країна співпрацюватиме з Києвом щодо двосторонніх довгострокових зобов'язань та угод у сфері безпеки.
Відповідно, Україна та її західні союзники уклали 28 двосторонніх угод щодо співпраці у сфері безпеки. Кожна угода мала свої унікальні характеристики. Деякі країни зобов'язалися виділити певний відсоток фінансової допомоги Україні у своїх наступних бюджетах. В інших угодах партнери зобов'язалися постачати Україні зброю, навчати українські війська або співпрацювати у сфері кіберзахисту.
Однак більшість цих угод не гарантували безпеки України у разі поновлення російського наступу. Наприклад, угоди зі Сполученими Штатами та Великою Британією містили лише положення про термінові консультації. Натомість Німеччина зобов'язалася надати негайну військову допомогу, включаючи сучасні системи протиповітряної оборони та артилерію.
Нова серія обговорень щодо гарантій безпеки розпочалася цієї зими після повернення Трампа на посаду президента США. Президент Франції Еммануель Макрон та прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер ініціювали переговори щодо розміщення європейських військ в Україні.
Тим не менш, остаточної моделі європейської участі так і не було встановлено. Заяви європейських лідерів коливалися між такими термінами, як «миротворці», «контингент» або просто «місії» з неоднозначними мандатами. Однак, за даними РБК-Україна, підготовка до розгортання була досить ретельною, і Україну відвідало кілька технічних делегацій.
Європейські лідери також прагнули заручитися підтримкою США, принаймні в плані логістичної підтримки, протиповітряної оборони та розвідки. Однак Трамп протягом цього часу не виявляв особливого інтересу. Як наслідок, оскільки переговорний процес зайшов у глухий кут, тема «миротворців» поступово зійшла нанівець.
Це не означає, що зусилля були припинені. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте після зустрічі з Трампом заявив, що коаліція з 30 країн працює над гарантіями безпеки вже кілька місяців.
«Ініціативи суттєво відрізняються одна від одної, але наразі докладаються зусилля щодо об’єднання кількох із цих компонентів», – повідомила РБК-Україна Ганна Шелест, директорка програм безпеки Української ради зовнішньої політики «Призма».
Хоча більшість форматів підтримують європейці, позиція США залишається вирішальною. Судячи з риторики Трампа, позитивні зрушення, схоже, є. Під час зустрічі із Зеленським Трамп, здавалося, був більш прихильним до ідеї гарантій, ніж кількома місяцями раніше, повідомили РБК-Україна джерела, знайомі з ситуацією. Однак два питання залишаються спірними. Перше стосується специфіки того, як будуть застосовуватися гарантії безпеки. Друге стосується сил, які мають на меті реалізувати ці гарантії «на місцях».
Напад на одного – це напад (не) на всіх
Стаття 5 НАТО закріплює принцип колективної оборони, стверджуючи, що напад на одного члена вважається нападом на всіх. Однак, за словами Анни Шелест, навіть ця структура є дещо неоднозначною. Стаття 5 також стверджує, що кожна країна НАТО негайно надасть допомогу стороні або сторонам, що зазнали нападу, та вживе будь-яких заходів, які вважатиме за необхідне.
«Це не усуває побоювань щодо ефективного впровадження, якщо політична воля раптово зникне. Однак, порівняно з попередніми домовленостями, це означає прогрес (у плані гарантій безпеки для України – ред.), оскільки спочатку вони неохоче продовжували членство в НАТО через статтю 5», – зазначив Шелест.
На практиці це може проявитися як окрема двостороння або багатостороння угода. Якщо документ буде багатостороннім, він матиме значно сильніший стримуючий ефект на Росію в майбутньому.
Потенціал окремої угоди був зокрема згаданий державним секретарем США Марко Рубіо в інтерв'ю Fox News. Він зазначив, що Україна матиме право створювати нові оборонні альянси, наводячи як приклади угоди США з Японією та Південною Кореєю.
Наприклад, угода з Японією передбачає, що у разі нападу на країну Сполучені Штати зобов'язані надати військову допомогу, хоча конкретні дії залежать від розсуду американського уряду. Загалом, механізм реагування менш формалізований, ніж у рамках НАТО. Це є суттєвим недоліком. Сила НАТО полягає в його сформованій цивільній та військовій інфраструктурі колективної оборони, як зазначив Сергій Джердж, голова Громадської ліги Україна-НАТО, у своїх коментарях РБК-Україна.
«Очевидно, що тут відбувається стратегічний маневр за участю Росії, метою якого є надання нам гарантій, водночас уникаючи зайвих заперечень з боку Путіна», – зазначив експерт.
Такий підхід функціонує ефективно та не суперечить статуту НАТО. Існують історичні приклади, коли держави-члени НАТО брали участь у війнах самостійно, без участі Альянсу. Наприклад, у 2003 році США сформували окрему коаліцію проти Іраку, а десять років по тому Франція самостійно розгорнула війська до Малі. Таким чином, у кожній конкретній ситуації держави-члени НАТО прийматимуть незалежні рішення.
«Простіше кажучи, якщо Сполучені Штати вирішать вступити в конфлікт у Китаї, а потім на них нападуть, вони можуть звернутися до Альянсу. НАТО теоретично може відповісти: ви ініціювали цю війну, тому ми не можемо застосувати статтю 5», – уточнила виданню Ганна Шелест.
У будь-якому разі, обговорення щодо формалізації гарантій тривають, і численні пункти ще потребують обговорення, особливо з огляду на
Источник: www.vesti-ua.net
