Солдат Тетяна Моня: «Після полону я почувалася як дика тварина, яку випустили на волю» 15.08.2025 09:00 Укрінформ Після повернення на батьківщину військовослужбовка «Азову» почала працювати в ТЦК
Вона служила кухаркою у підрозділі спецпризначення «Азов». У перший день повномасштабної війни вона мала намір відвезти своїх дітей на залізничний вокзал у Маріуполі, але не змогла цього зробити.
24 лютого 2022 року Тетяна Моня разом зі своїм підрозділом перебралася на «Азовсталь», а її донька та син залишилися на окупованій території. Дітям врешті-решт вдалося дістатися території, контрольованої Україною. Натомість їхню матір було захоплено в полон і вона провела майже рік.
Тетяна розповіла про свій досвід перебування на «Азовсталі» як російська військовополонена, зазначивши, що час, проведений там, додав їй сил наполегливо працювати та підживив її рішучість повернутися до лав Збройних Сил України.
ШЛЯХ ДО “АЗОВА”
Доля піднесла Тетяні Моні численні випробування, поставивши її перед вибором: піддатися та впасти чи боротися та рухатися вперед. Вона обрала останнє, незважаючи на те, що шлях був значно важчим, а часом майже нестерпним.
Тетяна Моня
Тетяна родом із села Велика Хайча Овруцького району Житомирської області. За освітою бухгалтерка, вона була членом сільської ради. Пізніше вийшла заміж і переїхала до курортного міста Урзуф Донецької області разом з донькою, де у пари народився син. У 2014 році, коли почалася війна, вона з дітьми ненадовго відвідала батьків, перш ніж повернутися до чоловіка.
– За Урзуфом був полігон, де військові проводили навчання. Вигляд військової техніки знову розпалив у мені сильне бажання допомогти своїй країні. Однак я не змогла вступити до служби через маленького сина. Невдовзі доля змінила мої обставини. Ми з чоловіком розлучилися, він переїхав до батьків, а я почала шукати роботу, щоб утримувати двох дітей, – згадує Тетяна.
Одного разу, під час розмови із сусідом, до неї підійшов знайомий і повідомив, що «Азов» шукає персонал. Тетяна спочатку подумала, що вона має на увазі однойменний пансіонат в Урзуфі, але пізніше зрозуміла, що це військова частина.
– У той момент я відчув керівну силу. Я звернувся до «Азова», і вони одразу запропонували мені посаду в овочевому магазині, де я готував продукти. Одночасно я спостерігав за роботою кухарів, оскільки сам захоплююся кулінарією. Через два місяці вони продовжили зі мною контракт, і я став кухарем, але вагався, чи погоджуватися, через побоювання щодо своїх можливостей. Я запевнив їх, що попрацюю ще трохи і повідомлю, коли відчую себе готовим, – ділиться співрозмовник.
Під час служби в “Азові”
Через рік Тетяна підписала трирічний контракт зі спецпідрозділом «Азов» та влаштувалася на роботу кухаркою. Вона зізнається, що перші шість місяців були складними, сповненими тривоги щодо того, чи оцінять солдати її їжу. Коли вони висловлювали вдячність після вечері, це приносило їй заспокоєння та мотивацію.
«Я цінувала свою роль, бо відчувала, що військові цінують мої зусилля. Я ніколи не шкодувала, що обрала цей шлях», – заявляє вона.
Тетяна пояснює, що її діти також були для неї джерелом сили. Син захоплювався нею щоразу, коли вона одягала військову форму та йшла на службу. Донька навчилася керувати собою та братом, поки Тетяна була на полігоні чи іншій військовій базі.
«СУМОВНЕ УВІДОМЛЕННЯ ТЕ, ЩО МОЇ ДІТИ ПІД ОКУПАЦІЄЮ, БУЛО ДЛЯ МЕНЕ НАЧИНКОЮ СМЕРТНОГО ВИРОКУ»
«Усвідомлення серйозної загрози, що нависла над Україною, осяяло мене за два дні до повномасштабної війни», – згадує Тетяна.
У свій вихідний вона готувала вдома суп, який так і не встигла доїсти. У частині їй наказали зібрати найнеобхідніше та негайно з'явитися до казарми. Їй вдалося зв'язатися лише з донькою, яка навчалася на слідчого в Донецькому юридичному інституті МВС у Маріуполі. Вона закликала її повернутися додому та найближчими днями придбати квитки на поїзд для себе та брата, оскільки їм потрібно було їхати до бабусі й дідуся.
Солдатка стверджує, що вона швидко вирішила залишитися в «Азові», незважаючи на обставини, оскільки присягнула на вірність Україні. Вона домовилась з начальством, що вдень 24 лютого ненадовго залишить частину, щоб супроводжувати своїх дітей до Житомирської області. Однак їй не судилося більше побачити ні доньку та сина, ні свій дім.
— Однієї ночі я залишилася на базі, а наступного ранку мене розбудили гучні вибухи. Я чула, як солдати бігають коридором. Почалася евакуація з бази, кухарі вирушили останніми. Ми завантажили всі припаси та вирушили на «Азовсталь». Мене переповнювали змішані почуття — страх і розгубленість через невизначеність того, що чекає попереду. Коли ми їхали до Маріуполя, я глянула у вікно свого будинку і розплакалася, бо мої діти залишилися, — згадує Тетяна.
Під час служби в “Азові”
На «Азовсталі» вона та її колеги негайно повернулися до своїх звичних завдань. Усвідомлюючи небезпеку отримання травм або смерті, вона придушила ці думки, знаючи, що вдома на неї чекає родина.
«Невдовзі я дізнався, що Урзуф перебуває під окупацією. Усвідомлення того, що мої діти опинилися в пастці на окупованій території, відчувалося…»
Источник: www.ukrinform.ua
