Від Гельсінкі-1975 до ОБСЄ-2025: що залишилося від грандіозного бачення? 01.08.2025 15:44 Укрінформ П'ятдесят років тому, 1 серпня 1975 року, в Гельсінкі було схвалено Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі
У цій заяві про мету 35 країн-учасниць зобов'язалися підтримувати недоторканність кордонів, вирішувати конфлікти мирним шляхом, утримуватися від втручання у внутрішні справи інших країн та поважати права людини та основні свободи. Вони також зобов'язалися співпрацювати в економічній, науковій та культурній сферах. Як Захід, так і Схід, втомлені від гострого суперництва, вирішили діяти та співіснувати в рамках взаємних політичних поступок. Що призвело до цього зрушення? Хто мав найбільше виграти, і який був результат?
ГЛОБАЛЬНИЙ ЛАНДШАФТ У 1975 РОЦІ: ЗАГАЛЬНА ВТОМА ВІД ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ
Британський історик Френсіс Вінн у своїй праці «Дивні дні. Золотий вік параної» описує 1970-ті роки як «найбільш безлике… десятиліття 20-го століття». Хаотична сексуальна революція, бурхлива Карибська криза та інші події минулого відійшли в минуле. Європа була виснажена стресом конфронтації, підготовки бункерів для потенційного ядерного конфлікту і натомість прагнула стабільності, взаємодії, співпраці та навіть миру з комуністами. Французький термін «розрядка» став модним словом. Однією з тих, хто знову ввів цей термін у дипломатичні дискусії (а точніше, відродив його з 1912 року), був Генрі Кіссінджер – спочатку радник президента США Ніксона, а згодом державний секретар США. Ніксон – безпрецедентний випадок – відвідав Китай та СРСР у 1972 році, а лідер СРСР Леонід Брежнєв відвідав Бонн, столицю капіталістичної Німеччини, у 1973 році. Значну радянську делегацію приймали в готелі «Петербург», де Генеральний секретар за напоями згадував свою військову молодість, зачарував дружину Віллі Брандта та розбив новенький «Мерседес», який німці щойно йому подарували. На фотографіях Брежнєв виглядав радісним, як дитина: куди зникла загроза? Дійсно, обставини складалися сприятливо для СРСР. Незважаючи на тривалу гонку озброєнь – «ми озброювалися, як наркомани…», – зауважив Георгій Арбатов, радянський фахівець з міжнародних відносин, – дипломатичні зв'язки із Заходом значно покращилися. У вересні 1973 року ООН визнала Східну та Західну Німеччину суверенними утвореннями. Залишалося лише трохи більше тиснути, щоб нарешті досягти бажаного.
ІНТЕРЕСИ СТОРІН: КОМУ НАЙБІЛЬШЕ ПОТРІБНА БУЛА ГЕЛЬСІНКІ-75 І ЧОМУ
СРСР був головним прихильником скликання Європейської конференції з безпеки. Москва прагнула цієї мети багато років, починаючи з 1954 року. Головною метою Радянського Союзу було забезпечити визнання свого післявоєнного домінування у Східній Європі шляхом гарантій недоторканності кордонів та невтручання у внутрішні справи. Також відіграли роль кілька інших факторів: соціалістичний блок, що об'єднався під радянським впливом, був неспокійним, що видно з повстань 1953 року у Східній Німеччині, 1956 року в Угорщині та 1968 року в Чехословаччині. Перші ознаки інакомислення почали з'являтися всередині Союзу: ставали чутні окремі голоси дисидентів. Епоха, коли розстрілювати всіх було можливо, як це було за Сталіна, минула, що спонукало Кремль шукати дипломатичного вирішення цих питань. Очікувалося, що міжнародне визнання підвищить статус радянського блоку як усередині країни, так і за кордоном. Кремлівський лідер надавав величезного значення цьому договірному зобов'язанню, вважаючи, що воно запобіжить майбутнім «Празьким веснам», зміцнить доктрину Брежнєва, заспокоїть дисидентів у СРСР та зміцнить його власний імідж «голуба миру».
І навпаки, Сполучені Штати спочатку неохоче підтримували концепцію Європейської конференції з безпеки, скептично ставлячись до великих міжнародних зібрань. Американці виступали за двосторонні переговори. Зрештою, однак, вони погодилися, визнавши готовність Кремля прийняти деякі американські пропозиції та готовність Західної Німеччини конструктивно співпрацювати з СРСР. Крім того, жодна зі сторін не зіткнулася зі значними ризиками: НАТО санкціонувало переговори з Варшавським договором щодо взаємного скорочення збройних сил у Європі; згідно з «Східною політикою» Віллі Брандта було укладено радянсько-західнонімецький договір, що визнавав повоєнні кордони Польщі, а також угоду між чотирма державами, які окупували Берлін, про збереження статус-кво міста. Все давно було вирішено та узгоджено, і ніхто не був зацікавлений у зміні політичного ландшафту Європи.
ТРИ КОШИКИ, АБО МЕЖІ, ТОРГІВЛЯ ТА ІДЕЇ
Нарада з безпеки та співробітництва в Європі розпочалася в Гельсінкі 30 липня 1975 року та завершилася 1 серпня підписанням Заключного акта о 17:00, довгого та складного документа (100 сторінок та понад 30 000 слів). Цьому передував тривалий трирічний період переговорів. Для Конференції було підготовлено три основні категорії угод, як їх називають сьогодні. У той час дипломатична термінологія була іншою, тому їх називали «кошиками».
«Перший кошик» був політичним: його угоди закріплювали поділ Європи на Схід і Захід, саме те, чого прагнув СРСР – постійний кордон. Країни-учасниці не лише зобов’язалися «поважати суверенну рівність і самобутність одна одної, а також усі права, властиві їхньому суверенітету та охоплені ним, особливо право кожної держави на юридичну рівність і територіальну цілісність», але й «утримуватися від будь-якого втручання, прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного, у внутрішні та зовнішні справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці, незалежно від їхніх взаємних відносин». Брежнєв вийшов переможцем. Все складалося на його користь. Однак за ініціативою Канади, Ірландії та Іспанії було внесено поправку, яка стверджувала, що у разі мирної угоди між державами встановлені кордони «можуть бути змінені» (це було запропоновано з надією на остаточне возз’єднання Німеччини). Було ще одне застереження. Сполучені Штати, а потім і глави держав НАТО, категорично відмовилися визнати насильницьку анексію Латвії, Литви…
Источник: www.ukrinform.ua
