93-річний політв'язень Ігор Олещук: Я все життя боровся за Україну 18.05.2025 09:00 Укрінформ Він пережив знущання КДБ, шахту Воркута та продовжує працювати в музеї політв'язнів, обговорюючи звірства радянського режиму
Щороку у третю неділю травня Україна вшановує жертв політичних репресій. Серед тих, хто зазнав тортур і ув'язнення в таборах, є 93-річний Ігор Олещук з Тернополя. У 17 років його заарештували за допомогу повстанцям, піддали тортурам і засудили до 25 років ув'язнення в таборах суворого режиму. Після смерті Сталіна термін покарання було зменшено до 8 років. Проте, навіть після звільнення, політв'язень постійно стикався з переслідуваннями з боку радянської влади та неодноразово викликався на допити. Ігор Олещук поділився з Укрінформом своїм досвідом щодо підпільної діяльності в УПА, жорстокого поводження в камерах КДБ, суворих реалій воркутинських шахт, свого непокори радянській системі та створення першого в Україні музею політичних в'язнів.
«60 ОСІБ УТРИМУВАЛИ В ОДНІЙ КАМЕРІ»
Ми зустрічаємося з Ігорем Олещуком на місці історико-меморіального музею політв'язнів у самому серці Тернополя, створеного в колишньому слідчому ізоляторі КДБ. Ігор Олещук працює тут з 1996 року, хоча зараз за сумісництвом. Незважаючи на похилий вік, він проводить екскурсії та інформує відвідувачів про злочини радянського режиму.
«Це було колишнє обласне управління КДБ, де в підвалах розташовувалося 28 камер слідчого ізолятора. Я був у третій камері, коли мене затримали у 17 років», – розповідає Ігор Олещук.
Ми спускаємося у підвал музею. Пан Ігор згадує, як його привезли сюди зі Збаража, роздягнувши. Він згадує, як один із офіцерів КДБ загострив ніж, щоб вселити йому страх. 17-річний юнак, зрозуміло, був наляканий і не знав, що буде далі. Його помістили до камери номер 3, де у невеликому приміщенні було втиснуто близько 60 осіб.
«Не було ні нар, ні ліжок; ми спали на тому, що було — на саморобних мішках, на бетоні. Єдину ковдру, яку ми отримували, виносили раз на день, а наша їжа складалася з рагу, приготованого на свіжому повітрі. Умови були жахливі», — згадує він.
У Тернополі він майже не зазнав фізичного насильства. Натомість його намагалися переконати співпрацювати з КДБ. Вони стверджували, що він молодий і що вони допоможуть йому здобути освіту та вступити до університету. Ці вмовляння тривали кілька тижнів, але юнак залишався непохитним. Зрештою, його засудили до 25 років ув'язнення в таборах суворого режиму та відправили на шахту Воркута.
Через 48 років, у незалежній Україні, Ігор Олещук повернувся до цих стін, щоб зберегти наратив про ті темні часи в першому в Україні історико-меморіальному музеї політв'язнів. Він створював виставки та збирав артефакти. Хоча коштів було мало, він усвідомлював важливість цієї роботи.
Ігор Андрійович показує мені палати, де зараз представлені тематичні експозиції про національно-визвольну боротьбу на Тернопільщині, зокрема особисті речі політв'язнів, архівні матеріали, одяг повстанців, їхня зброя, а також макети криївок і таборів, де відбували покарання українці…
«Я 29 років працював старшим науковим співробітником Музею політв’язнів, 31 рік був заступником голови Товариства політв’язнів та репресованих, 16 років очолював комісію Тернопільської обласної ради з питань відновлення прав реабілітованих осіб. Я боровся за Україну майже 80 років – з 1946 року», – стверджує мій співрозмовник.
“МЕНЕ ЗААРЕШТУВАЛИ ПІД ЧАС УРОКУ ІСТОРІЇ”
Я розпитую про історію життя Ігоря Андрійовича. Він охоче погоджується і з посмішкою згадує своє дитинство в селі Чорний ліс на Збаражчині, де народився 21 травня 1931 року у великій родині, яка дотримувалася українських цінностей і відповідно виховувала своїх дітей.
«Мої двоюрідні брати брали участь у підпільному русі. Вони відвідували наш дім – моя мама прала їхній одяг і готувала їжу. Вони розмовляли зі мною, приносячи різну літературу та журнали, що видавалися в регіоні на той час, а також звернення, бо готували мене стати зв’язковим. У 15 років мене прийняли до юнацької ОУН і дали псевдонім «Грушка». Моїм обов’язком було писати та подавати щомісячні звіти про те, кого заарештували чи відправили до Сибіру, кого обшукували, кого підозрювали у зраді чи секс-працівниці, та про всі важливі події. У 1948 році нашу районну криївку було скомпрометовано. Повстанці всередині вирішили позбавити себе життя, щоб не потрапити в полон. Перед смертю вони спробували спалити всі документи, що зберігалися в криївці. Однак знищити все не вдалося. Серед документів вони знайшли мій звіт № 3, підписаний псевдонімом «Грушка», – згадує він.
У цьому звіті, серед іншого, детально описувався інцидент у школі, де вчитель назвав Івана Мазепу зрадником. На той час Ігор Олещук уже читав трилогію Богдана Лепкого.
Источник: www.ukrinform.ua
