Полонений з росармії: «Українські лікарі врятували мені ногу. Якщо після обміну в РФ визнають придатним, піду воювати знову» Репортаж 04.02.2025 10:50 Укрінформ Репортаж із табору російських військовополонених
«Ставлення до нас дуже людяне». «Нацистів я тут ні разу не бачив». «У полоні нам нічого не бракує». «Війна страшна і несправедлива».
Так відповідають на запитання кореспондентки Укрінформу російські військові, які перебувають у таборі для військовополонених. Тут їх годують за нормами ЗСУ, забезпечують взуттям, одягом і предметами першої необхідності, лікують, дають можливість зв’язуватися з рідними, працювати і займатися спортом.
Та після слів про нормальне ставлення вони починають стару пісню російської пропаганди про «цілі СВО», «братні народи», «обстріли Донбасу», «репресії проти мешканців «ДНР» / »ЛНР»… І визнають: якщо після обміну їх знову відправлять на фронт, підуть воювати проти України.
НОРМИ ТРИМАННЯ – ЗА ЖЕНЕВСЬКОЮ КОНВЕНЦІЄЮ
Державна установа «Табір для утримання військовополонених “Захід-1”» розташована на Заході України. Відкрилася у 2022 році і стала першою з п’яти таких у нашій країні. Табір має свою історію: під час Другої світової війни нацисти утримували в ньому радянських бійців, потім ситуація змінилася – і тут опинилися вже німці. За радянських часів у цих стінах облаштували колонію для засуджених за нетяжкі злочини. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну колонію переформатували.
У Росії таких спеціалізованих таборів немає, українських військовополонених утримують у в'язницях, де є окремі блоки. Україна ж чинить згідно з нормами Женевської конвенції та гуманітарного права.
У 2022 році саме Україні вдалося запустити процес обміну військовополоненими: раніше під час бойових дій обміни ніколи не відбувалися, тільки після їх завершення. Роботу, спрямовану на це, веде Україна на постійній основі. Навіть при тому, що Росія в будь-який момент може скасувати обмін і робила так уже не раз.
У Женевській конвенції, якої дотримується наша країна, прописані норми утримання військовополонених: це комфортні умови, що передбачають медичний догляд, харчування, отримання посилок, листів, час для відпочинку. Також надається можливість працювати, для офіцерів – тільки за їхньої згоди.
Біля входу до табору нам показали окрему кімнату, де в білих мішках складено одяг, в якому військовополонені прибули сюди. Продемонстрували і набори, які отримує кожен прибулий: до них входять одяг, взуття та предмети особистої гігієни. Військовополонений отримує три пари взуття – черевики, туфлі та шльопанці; кілька пар шкарпеток; штани, куртку, білизну, шапку, кепку, а також мило, зубну пасту й щітку, рушник, туалетний папір, бритву.
Територія табору починається з алеї, на якій встановлено стенди з картою України, символікою нашої країни, портретами видатних українських діячів. Представникам медіа пояснили, що ніхто не вимагає від військовополонених це запам'ятовувати. І наголосили: змусити повірити в правду ніхто не може, інформація надається для тих, кого вона зацікавить.
ВОРОЖІ ОФІЦЕРИ: «ТУТ НАМ УСЬОГО ВИСТАЧАЄ»
Далі журналісти вийшли до футбольного поля, з боків якого, зокрема й під накриттям, установлено різноманітні спортивні снаряди, турніки та перекладини. Погода того дня, незважаючи на зимовий місяць, була дуже сонячною, багато військовополонених робили спортивні вправи.
Двоє з тих, хто вправлялися на майданчику, погодилися поговорити зі мною. Це були офіцери 40 і 44 років Олександр і Костянтин. Прізвищ називати вони не захотіли. Виглядали чоловіки бадьорими.
– У нас зараз вільний час, тому й прийшли позайматися. Як часто вдається це робити? Та можна щодня приходити. Ми от, наприклад, працюємо в другу зміну, тому ходимо до обіду. А хто працює зранку, той – після роботи, – узяв ініціативу в розмові Костянтин.
Він розповів, що родом із Підмосков'я, у таборі – півтора року. У списках на обмін, напевно, є, але точно не знає.
– З нами все складно – офіцери сидять довше, ніж усі інші, так виходить. Ми писали родичам листи. Дзвінки додому в нас були, наприклад, у червні, але поки що скасували. Листуватися можна, і листи доходять. І посилки нам приходять із Росії, у середньому раз на місяць, хоча можна і частіше надсилати. Сім'ї в нас є – і дружини, і діти. Тут, у таборі, до нас ставляться нормально. Могло бути й гірше. Жодних примусів немає. І все є в нас – і одяг, і харчування нормальне, нам вистачає.
Костянтина підтримав Олександр:
– Якби харчування не вистачало, ми б сюди (на тренажери, – ред.) не ходили.
За словами Костянтина, він спочатку був в іншому таборі, а в цьому вже вдруге, виїжджав, але так вийшло, що тепер знову тут.
– Один раз уже їздили на обмін, але невдало: у Сумах чекали своєї черги, а там почалися бойові дії, і нас усіх евакуювали назад у табір. Я звільнився з армії ще в 2004 році, але тепер, через майже 20 років, мене мобілізували, – розповів військовополонений.
– Коли мобілізували, ви з бажанням пішли воювати, вірили тій пропаганді, яка була в Росії?
– У мене на все були свої думки, на все було своє бачення завжди. Я б не назвав це пропагандою. Тому що, якщо країні потрібно, значить, потрібно. Я не слухав, що там кажуть, – фашизм чи не фашизм, мені це нецікаво було абсолютно. По-перше, я як військовий мав виконувати наказ, а по-друге, у мене не було варіантів, бо з країни я не виїзний. Тому мобілізували – і все, без варіантів.
– А у вас є родичі в Україні?
– Родичі дружини тут живуть. У нас із ними був зв'язок, доки мене не мобілізували. Потім вони перестали з нами спілкуватися, – каже з посмішкою.
– За цей час у вас щось змінилося у ставленні до українців?
– Ні. У мене ставлення не змінилося ні до України, ні до українців. Ні війна, ні полон, нічого не змінило.
– Ну і як ви ставитеся до українців?
– Нейтрально. І завжди нейтрально ставився.
– Ви усвідомлюєте, що люди в Україні страждають через напад Росії?
– Страждають…
– А якщо ви потрапите на обмін, повернетеся, а вас знову призвуть, підете знову воювати?
– А що робити? Що, у нас хіба хтось буде питати? Якщо це буде в примусовому порядку, то в нас варіантів не буде. Якщо не в примусовому, то, звичайно, ні, вдома залишуся. У мене вдома – хороша робота, нормальна зарплата, у мене все добре.
– А як ви думаєте, російське суспільство здатне щось вирішити саме, чи всі робитимуть так, як вирішить влада?
– Мізки в людей змінюватимуться, але на це просто потрібен час. Не знаю, скільки ще чекати, щоб щось змінилося. Потрібно мінімум років десять.
– Але українці ж вас не чіпали. Я сама з Донецька і пам'ятаю, як усе починалося ще 2014 року: як в'їхали спочатку люди на автобусах із російськими прапорами і влаштовували мітинги антиукраїнські, потім і загін Гіркіна озброєний з'явився в Слов'янську…
– Мене не було в Донецьку, і я не знаю, як усе починалося. Але це, звісно, політика. Один на один, не під запис, я б пояснив вам, як бачу все, а так не буду.
Коли Костянтин замовк, його товариш Саша, який стояв поруч, почав розповідати про себе.
– Я з Далекого Сходу. Тут уже два роки. Якщо мене обміняють, то вдруге в примусовому порядку навряд чи відправлять воювати. За законодавством не мають права, але як вийде, не знаю.
– А як на Далекому Сході поставилися до початку цієї війни з Україною? Адже Москва від вас далеко.
– Москва-то далеко, а люди ж – усі ті самі. Яка різниця, з якого міста?.. У нас у Владивостоці в середньому по три з половиною японських машини на людину. Тому що поруч – Японія, Китай, Корея.
– Так що вам, мало? Навіщо приїхали воювати в Україну?
– А хто сказав, що за гроші сюди йдуть? Не за гроші. Мені ці гроші не потрібні.
Сашу тут підтримав і Костянтин: «Мені теж гроші не потрібні, я отримував стільки ж».
– Тобто ви за ідею пішли воювати?
– Я мобілізований був. Тому пішов і не став викручуватися. За кордон не міг виїхати, бо не виїзний. А якби міг, то, напевно, поїхав би, є варіанти, – відповів Костянтин.
– А я б ні. По-перше, мені не можна, по-друге, навіть якби була можливість, не поїхав би. І в Китай би не поїхав. Що там робити? – висловив свою думку Олександр.
– На що ви сподіваєтеся: що війна закінчиться чи що вас обміняють?
– Швидше нас обміняють, ніж війна закінчиться. Вона не зупиняється за клацанням пальців. Інерція – велика. Тобто багато потрібно всяких процесів задіяти, – відповів Костянтин.
– Мені теж так здається, – погодився з ним Олександр.
І військовополонені, поговоривши зі мною, повернулися на турніки.
ПОЛОНЕНИЙ ІЗ «ДНР»: «НЕХАЙ РОСІЯНИ ВІДПОВІДАЮТЬ, НЕ Я»
Поруч свої коментарі іноземним журналістам роздавав військовополонений із так званої ДНР. Він погодився поговорити й зі мною.
– Я з Донецька, мене звати Микола, прізвище не називатиму, мені зараз 32 роки. У 2014 році мені був 21 рік, до цього навчався в школі №71 у Куйбишевському районі. У проросійських мітингах участі не брав, жодної політичної позиції ані я, ані моя сім'я тоді не займали. До початку СВО я працював кухарем, готував піцу в кафе «Чердак» біля залізничного вокзалу.
Якби мене не призвали, сам би я не пішов воювати. Опинився в армії одразу ж, у лютому 2022 року, щойно було оголошено мобілізацію. Потім конкретно наш полк направили до Маріуполя, але потрапив у полон я вже в районі Авдіївки наприкінці жовтня 2023 року. Коли мене мобілізували, то без жодного навчання нас одразу з Донецька скерували до Маріуполя. Буквально за кілька днів переодягли, може, кілька днів потримали на полігоні, і після цього транспортували до Маріуполя. Там в основному ми були задіяні в охороні.
Батьки мої тепер у Донецьку, підтримую з ними зв'язок. Раніше раз на місяць дзвонив, була можливість, востаннє можна було зателефонувати в серпні, після цього тільки листуємося.
Зараз я просто не хочу війни. Під чиєю протекцією буде Донецьк – не можу сказати. Думаю, краще, якщо Донеччина буде або самостійною державою, або у складі Росії. Просто репресії з боку України будуть у будь-якому разі. Адже багато зараз воює людей на боці України…
Нас, військовополонених із «ДНР» і «ЛНР», дуже погано міняють, ми рідко потрапляємо в обмінні списки. Я не знаю чому. Про обмінний процес ми дуже мало знаємо, я ось – зовсім нічого.
– Припустимо, вас обміняють, ви повернетеся додому, у Донецьк. А потім вас знову призвуть, ви знову підете воювати?
– Я не знаю, не впевнений, що знову призвуть. Але не хотілося б, звісно, знову йти воювати. Я подивився на все це і зрозумів, що не хочу в цьому брати участь.
– А ви розумієте, що воюєте зі своїми?
– Як це зі своїми? З 2014 року нас же обстрілювали вони… Зараз, якщо повернутися до попереднього питання: навіть якщо після війни буде амністія, то вона буде юридична, а моральної для тих, хто воював, не буде. Як українці дивитимуться на нас, на таких, як я?
– А навіщо Росія напала на Україну? І навіщо у 2014 році озброєні росіяни увійшли на територію Донеччини?
– Це питання, будь ласка, не до нас, не до мене, а до росіян. А мене просто мобілізували і не питали – хочу я чи не хочу цього. Я зараз просто хочу додому повернутися.
ПОРАНЕНИЙ: «СТАВЛЕННЯ ТУТ КРАЩЕ, НІЖ В РОСІЇ»
Після спілкування з військовополоненими, які займалися фізкультурою на свіжому повітрі, ми пішли в медичний корпус, де лікують поранених, де всі проходять медогляд і отримують допомогу.
Корпус виявився з гарним ремонтом, великою кількістю кабінетів, оснащених сучасною медтехнікою: є рентген-кабінет, УЗД, стоматологічний тощо. Тут працюють лікарі вузьких спеціальностей, серед яких рентгенолог, хірург, терапевт, невропатолог, стоматолог, психіатр. Військовополоненим роблять кардіограми, лікують зуби і регулярно зважують. Медпрацівник повідомив, що майже у всіх у таборі фіксують щомісячне збільшення ваги.
В одній із просторих палат перебувало п'ятеро поранених військовополонених.
Один із них, 26-річний Кирило Макаричев із травмованою ногою, погодився поспілкуватися і дозволив зробити фотографію.
– Я два тижні в таборі. Мене взяли в полон під Курськом. На контракті з жовтня 2024 року, у полон потрапив 17 листопада 2024 року. Сам я з Санкт-Петербурга і знав, що буду на території Курської області, розумів, що там тривають військові дії. Пішов на війну частково через ідейні міркування, частково через гроші. Причина не одна, їх багато, але основна – я далі хотів піти по військовій кар'єрі, закінчити потім військове училище.
До контракту я закінчив технікум і працював зварювальником. Нас привезли сюди із Сум, я писав додому листи, але не знаю, дійшли вони чи ні.
Сім'ї у мене немає, я з дитячого будинку. Але своє житло в мене в Санкт-Петербурзі є. Там залишилися друзі, є дівчина.
Був поранений, але вже все гоїться. У мене була кістка пробита, порвана артерія. Ставлення тут до мене нормальне, навіть буває трохи краще, ніж у нас у Росії. Взагалі ставлення українських військових до мене було навіть дуже людяним.
Мене оперували в Сумах у міській лікарні. Там до нас ставилися теж нормально. Коли були в Сумах, чули, звичайно, обстріли, там вони були щодня. Сподіваюся на обмін.
– А якщо вас обміняють, повернетеся додому, і вас потім знову відправлять на війну, ви ж контрактник. Підете?
– Я думаю, що вже не призовуть. Хоча в мене контракт до кінця СВО. Але, якщо війна не закінчиться на той час, значить, я буду сидіти, але на війну більше не повернуся. Тому що тут люди помирають. Тому що дуже багато людей, з якими ти сьогодні спілкувався і навіть дружив, а завтра вони всі померли на твоїх очах, це дуже важко. Ця війна абсолютно не справедлива, і, сподіваюся, що вона скоро закінчиться. Така думка у мене сформувалася тільки тоді, коли я на ній безпосередньо побував.
Я розраховую на якнайшвидший обмін. Хоча війна начебто має закінчитися в лютому вже. Чому? Тому що в лютому вже буде три роки, як триває СВО. Вважаю, що це межа, всі цілі СВО вже досягнуті, і жодного нациста я в Україні не бачив.
19-РІЧНИЙ КОНТРАКТНИК: «АЗОВЦІ» ТА УКРАЇНСЬКІ ЛІКАРІ ВРЯТУВАЛИ НОГУ
Інший поранений військовополонений сам попросив підійти до нього. Хоче, щоб про нього написали, бо сподівається, що хтось із родичів або знайомих прочитає і дізнається про його полон.
– Мене звати Дмитро Яптик, вік – 19 років. Призвали на строкову службу у 18 років, потім підписав контракт. Я з півострова Ямал, це Ямало-Ненецький автономний округ. Спочатку служив у Севастополі, у морській піхоті. У полон потрапив 2 січня 2025 року. Думаю, що мої родичі поки що не знають, що я в полоні. Лист писав, але поки що Червоний Хрест не приїжджав. До полону в мене був зв'язок із родичами, але перед виходом у бій я зателефонував і сказав, що мене не буде на зв'язку.
Бій був у Донецькій області, на Торецькому напрямку. У тому бою зазнав осколкового поранення у ногу. Нас у полон брав «Азов», і до нас, поранених, «азовці» ставилися нормально: надали першу допомогу, наклали мені турнікет на ногу, дали попити, покурити. Я не знаю, хто їх називає нацистами. Першу допомогу надавали прямо на місці боїв, потім ми дочекалися евакуації, вона пройшла успішно. Наших три людини тоді в полон забрали. Лікарі вже в лікарні відмінно все зробили, знеболили, чудово виконали свою роботу і врятували мені ногу, хоча спочатку йшлося про те, що її ампутують.
– А якщо вас обміняють, у вас же контракт підписано, ви повернетеся на війну?
– На це запитання я не можу відповісти ніяк. Звісно, якщо лікарі вирішать, що я придатний, то, мабуть, так. Але я б не хотів повернутися на війну, бо стільки побачив тут, це страшно. Мама моя досить важко поставилася до того, що я контракт підписав. Я про це не говорив їй відразу, тільки згодом.
– Чого варта ця війна для Росії?
– Для Росії? Думаю, для Росії вона чогось варта, раз іде. Відповісти на запитання, чи справедлива це війна, я не можу, – заявив Яптик.
РЕЦИДИВІСТ ІЗ «ДНР»: «У ДОНЕЦЬКУ – ПРОСТО РАЙ!»
Після відвідин поранених уже на вулиці до мене підбіг один із військовополонених і сказав, що дуже хоче поспілкуватися зі мною.
– Ви ж із українських ЗМІ? Я хотів би поспілкуватися, у нас тривалий буде діалог, – заявив він.
Я відповіла, що стосовно тривалості діалогу вирішуватиму я, бо обмежена в часі. Але мій новий співрозмовник чув тільки себе.
– Я Аблямід Абібулаєв. Я український татарин, народився в Тельманівському районі Донецької області. Народився і виріс у селищі Гранітному. У 2014 році мені було 22 роки. На той момент, коли оголосили АТО, я з 2011 року сидів у Донецькій виправній колонії №124. Сидів за крадіжки, ми за всім спостерігали. У 2014 році, наприкінці вересня, я вже був на волі й тоді ж узяв до рук зброю, був у купі різних підрозділів, – скоромовкою розповів військовополонений.
Він назвав злочинну війну проти української держави «захистом свого дому». Мені довелося його перервати і пояснити, що я сама з Донецька і до 2014 року прожила там майже 50 років. Розповіла, що бачила, як усе починалося у 2014 році: як Росія завозила до нас автобусами своїх співгромадян із російськими триколорами, як у всіх готелях міста в нас на місяць наперед були заброньовані номери для мешканців із Ростовської області, як вони організовували в нас проплачені антиукраїнські мітинги. Як потім у Слов'янськ, а згодом і в Донецьк зайшов зі своїми вояками озброєний до зубів Гіркін…
Але Абібулаєв звинуватив мене в тому, що я обманюю, а він цього не пам'ятає. А потім різко перейшов на тему того, що Донеччина прекрасно жила до 2014 року, але шахтарям і металургам завадив жити Київ, а тепер у Донецьку – просто рай, а в тому, що навіть води в ньому немає, російські військові не винні, це не вони обстрілювали постійно канал Сіверський Донець – Донбас.
– Хіба ми погано жили там до 2014 року? Ми працювали в шахті, займалися металургією… А ви знаєте, що зараз у нас там у Донецьку кожна десята сім'я – мільйонери! І води в Донецьку немає, тому що це ви перекрили нам воду на каналі Сіверський Донець – Донбас, – бризкаючи слиною, «переконував» мене мій земляк. А поруч стояли і слухали це іноземні журналісти.
Розмовляти з цією людиною було марно.
ЗА РОЗКЛАДОМ – ОБІД
Потім у таборі був обід. Військовополонені шикувалися і організовано заходили в їдальню. Серед них помічаю темношкірих – це найманці з Непалу, Куби, Сомалі, які приїхали воювати на боці РФ і майже не розуміють російської мови.
Зал у їдальні досить великий, біля стіни – кілька рукомийників із рідким милом, багато столів, кожен на чотирьох. Обід того дня складався з вінегрету, борщу та перлової каші зі шматком м'яса в підливі. Також на кожну порцію належало сім шматочків свіжого білого хліба-цеглинки. Його випікають тут же, у власній пекарні, і приємний запах свіжої випічки контрастує із розумінням, що це табір для військовополонених.
Готують тут кухарі з-посеред самих військовополонених, вони ж приймають брудний посуд у тих, хто вже поїв. Помітила, що дехто не доїдав свій хліб і кидав його, раз надкусивши, у брудну тарілку з-під борщу. Після того як чотири людини за столом закінчують трапезу, всі встають і хором кажуть: «Дякую за обід». Меню в їдальні щодня змінюється, і у військовополонених немає нарікань на харчування: вага усіх продуктів (м'яса, каші, хліба) – згідно з нормами ЗСУ.
ПРАЦЯ ВІДПОВІДАЄ ЛЮДСЬКІЙ ГІДНОСТІ
Після обіду багато військовополонених ідуть працювати. Згідно з Женевською конвенцією, робота в них має бути такою, що не принижувала б людську гідність. У цьому таборі ремонтують дерев'яні піддони, плетуть садові меблі зі штучного ротангу.
Цех – величезна кімната, де кожен на своєму місці сидить і плете чи то крісло, чи то яйцеподібну гойдалку, чи то диванчик. Жодних норм виробітку немає, робочий час – не більш ніж вісім годин на день. Кожен військовополонений тут працює як може і як хоче – хто повільно і неохоче, хто більш енергійно.
Підходжу до хлопця, який плете качалку. Він погоджується на спілкування.
– Звати мене Андрій, мені 32 роки, родом із Московської області, на СВО був мобілізований, до цього працював охоронцем. Пішов воювати за обов'язком, без бажання. Контракту я не підписував, просто був мобілізований. У полон взяли на Херсонському напрямку, було поранення, але вже все вилікували. У цьому таборі перебуваю понад рік, а загалом у полоні – півтора року. Те, що я роблю, це не складно, мені показали, як плести, і все. За рік я тут робив плетені крісла, великі дивани, пуфики, столи, все з ротангу різного кольору.
Родичі знають, де я, тобто дружина знає, тож знають й інші. У мене є дитина, зараз їй уже сім років. Востаннє я дзвонив додому в серпні минулого року. Листи я пишу, але не знаю, як вони доходять. Тому що останній лист, який я отримував від родичів, був у лютому 2024 року.
Андрій зазначив, що, звісно, сподівається на обмін, але не знає, чи є він в обмінних списках. Усе, що потрібно робити для обміну, з боку його родичів уже зроблено, запевнив військовополонений, решта вже не залежить ні від нього самого, ні від них.
Наприкінці нашого спілкування Андрій відповів, що не знає, чи справедлива ця війна і чи варто було нападати Росії на Україну. Він попросив дозволу не відповідати на моє запитання, чи змінилися його погляди на війну після того, як він потрапив на неї: «Можна, я не відповідатиму на ці політичні запитання?». Але додав, що не знає, чи піде знову воювати, якщо його обміняють, а потім знову відправлять на СВО.
Після цеху журналісти перейшли до спальних кімнат. У приміщенні стояли двоярусні ліжка, акуратно застелені темними картатими ковдрами, було дуже тепло і чисто. Працівники табору повідомили, що постільну білизну військовополоненим змінюють щотижня. Баня в них теж буває щотижня.
ДОВІЧНО УВ’ЯЗНЕНИЙ: «ПОВЕРНУВСЯ ЗА ОБМІНОМ, ПІДЛІКУВАВСЯ – І МЕНЕ ЗНОВУ ВІДПРАВИЛИ ВОЮВАТИ»
На завершення в нас була ще одна зустріч – з єдиним військовополоненим у таборі, засудженим до довічного ув'язнення за те, що вдруге потрапив у полон за період цієї війни.
39-річний Олександр Агієв з «ЛНР», з міста Червонопартизанська Луганської області, був не проти, щоб його фотографували та знімали на відео. Розповів, що перший раз його мобілізували 24 лютого 2022 року, до цього працював на шахті. За словами військовополоненого, на шахту прийшла рознарядка на мобілізацію гірників, і їх за списком призвали на СВО. Взяли в полон Олександра вперше в селі Берестовому Донецької області наприкінці грудня 2022 року.
– Звісно, було відчуття, що нас, тих, хто з «ЛНР» і «ДНР», не шкодують російські військові. У грудні 2022-го потрапив у полон, а потім мене обміняли наприкінці березня 2023 року. Я воював раніше. Контракт я ніякий не підписував, але за їхнім якимось російським законом я мав знову повернутися на фронт, – розказав Олександр.
Він розповів, що в Червонопартизанську в нього є сім'я, і коли він повернувся вперше з полону, невдовзі в нього народилася дитина.
– Я себе почуваю ніким – ні українцем, ні росіянином, почуваюся зеком уже, хоча я ніколи у в'язниці не сидів. Я ніколи не збирався воювати, мені й гроші не потрібні були, краще вдома сидіти. Контрактів я ніколи не підписував. Жодних ідеологічних міркувань у мене воювати ніколи не було: і до першого полону, і до другого, і зараз. Я шкодую, що перший раз послухався і за рознарядкою, згідно зі списками, які були на шахті, потрапив до військкомату. Потрібно було нікуди не ходити, відсидітися вдома. А вже коли відправляли на війну після першого полону, сказали, що не мають права мене списати. Бо зараз навіть 60-річних у нас не списують, навіть психів на війну з українцями відправляють, ніхто зараз відкосити не може, ніхто – ні кульгавий, ні хворий. Таблеток дають – і вперед.
Військовополонений розповів, що до нього в таборі нормально ставляться.
– А в Росії не знаю, як там ставляться до українських військовополонених, якщо погано, то тому, що там нікому платити за військовополонених. Я так зрозумів, що за нас тут платять, за наше утримання. Коли перестануть за нас турбуватися, перестануть за нас гроші платити, тоді нас почнуть міняти, – озвучив Агієв дивну версію.
– А хто за вас платить? Росія, чи що?
– Ні, Росія не платить. А взагалі нормальних справ не буде, поки триває війна… Мене колись обміняють однаково, – підсумував Олександр.
У нього тепер зберігається статус військовополоненого, засудженого на довічний термін. Але, як пояснили в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, якщо Агієв опиниться в списку на обмін, то український суд скасує свій вирок і поверне військовополоненого в Росію.
Обмін Російські військові Полонені Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
