Традиції, які змінила війна 24.12.2024 12:00 Укрінформ Зимові свята залишаються одними з найулюбленіших для українців, але війна втручається і в них
Більше двадцяти років тому фольклорний колектив "Божичі" у своїй виставі показав життя українських селян у часи Другої світової війни. Кульмінацією став аркан: сповнений енергії та водночас трагічний танок. Трагічний – тому що виконували його не парубки, як годилося б, а жінки, у яких чоловіки й наречені пішли на фронт або вже загинули…
Тоді цей аркан сприймався як потужний символ. Зараз спогад про нього ріже душу, тому що вже на наших очах предковічні традиції змінюються через нову жорстоку війну. Багато чоловіків пішли захищати країну від ворога, у глибокому тилу нові реалії впливають на старі звичаї…
Та попри все українці колядують, маланкують і стараються максимально зберегти різдвяні та новорічні традиції.
АПОСТОЛ НА ДЕНЬ: НЕ «ПОМʼЯКШЕННЯ ТРАДИЦІЙ», А ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД
Щороку сотні туристів приїжджають у Криворівню, аби побачити найколоритніше дійство Гуцульщини – Різдво. За давньою традицією, яка має свої правила та устави, тут колядують лише чоловіки і хлопці. Жінки і дівчата, урочисто вбрані, за цим дійством лише спостерігають. Коляда у Криворівні починається біля дерев’яного храму Різдва Пресвятої Богородиці, якому понад 300 років. До речі, парафіяни цього храму одними з перших в Україні стали відзначати Різдво 25 грудня. Гуцульська коляда та плєси Верховинського району Прикарпаття внесені до Національного переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини України.
На Верховинщині кожен колядник обов’язково має бути у гуцульському строї і з барткою. До церкви приносять ще трембіти, карпатські роги, скрипки та інші інструменти. Після святкової літургії у храмі – колядницькі партії, до 12 учасників у кожній, виходять на подвір’я церкви і стають перед входом. Священник їх благословляє, і кожна партія на відстані 10 метрів одна від одної тричі обходить церкву з плєсом – зимовим ритуальним танцем, під час якого колядники ритмічно підкидають бартки. Саме плєс починає і завершує кожну коляду.
Після благословення священника колядники вважаються апостолами, котрі доносять у кожну оселю щасливу звістку про народження Христа.
Іван Рибарук
– Особливість у тому, що це не театральне дійство, а наше життя. Коли людина йде у колядники, то це назавжди. До Коляди в нас не готуються. Просто приходить час – і в колядників уже кров починає нуртувати і вони включаються в процес, – говорить настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці, священник ПЦУ, письменник, отець-митрат Іван Рибарук.
За його словами, кожний колядник на Гуцульщині свого часу отримує посвячення – благословення керівника колядницької партії, який зветься «березою». Інші бартками торкаються плеча новачка і так бажають йому гречно і гідно виконувати свої обов’язки.
За традицією, на Гуцульщині колядують від Різдва до Водохреща, і вийти з коляди можна лише за рішенням берези через провину, що вважали встидом на все село. Через війну цю традицію пом’якшили. Точніше, каже Іван Рибарук, відійшли від неї, керуючись здоровим глуздом.
– Колись колядник не міг прийти колядувати на один день. А тепер є багато хлопців, яким не вдається надовго вирватись у відпустку. Є ті, які служать, але можуть приїхати на Різдво, або навпаки – на Різдво ще буде на службі, а приїде на Водохреще і зможе поколядувати. Тобто не буде з партією весь період, і ми це розуміємо. Думаю, це не пом’якшення традицій, а здоровий глузд. Бо ті обставини, в яких ми перебуваємо, впливають і на колядування. Але коляда залишається – біля церкви, біля хати, навіть якщо в ній ніхто не живе. В нас є така традиція, і я на ній наголошую, щоб колядувати біля нежилих хатів, аби там відновилося життя, – пояснює Іван Рибарук.
Він зауважив, ще минулого року колядників у Криворівні значно поменшало через війну.
– Того року ми вже мали зменшення… На парафії так мало колядників ще ніколи не було, колядували лише біля 80 людей, а раніше доходило до 130. Щодо колядницьких партій, то в нас їх було дев’ять, а торік – лише сім. Я вже прошу хлопців, аби зібрали цього року бодай вісім партій, а найкраще – дев’ять, бо це наша норма, – говорить отець Іван.
Запевняє: попри все коляда у Криворівні буде такою ж величною і гарною, як завжди. Для цього тепер залучають більше молоді.
– Тепер малі хлопці ходять колядувати. Раніше такого не було, бо колядували лише дорослі. Мені так було приємно, коли недавно хлопчик із дитячого вертепу мені гонорово заявив: «Я йду з великими колядниками колядувати, бо дідо вже не годен піти, то буду замість нього». Мене це дуже тішить, – зізнається отець Іван.
Каже, за традицією колядники найперше підуть колядувати до цвинтаря. Не оминуть і могил загиблих воїнів: їх у Криворівні 17. Якщо воїн вважається зниклим безвісти, за нього молитимуться як за живого.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука
ОБРЯД “МОШУЛ”: З ПЕРЕРВОЮ НА КОМЕНДАНТСЬКУ ГОДИНУ
Різдвяний обряд колядування “Мошул” ("Мошу") уже понад 200 років проводять у селі Орлівка на півдні Одещини. Це єдине бессарабське село, мешканці якого з покоління в покоління відзначають Різдво 25 грудня. Обрядове дійство поєднує в собі християнські та язичницькі мотиви, у ньому беруть участь православні етнічні молдавани.
«Мошул» у перекладі з молдавської означає «дід». Напередодні святкування село умовно поділяють на дві частини, і в кожній обирають найсильнішого та найвідповідальнішого юнака – він і буде Мошулом. Дійсно, фізична сила стане парубку в нагоді, адже лише маска Мошула важить близько п'яти кілограмів, а ще стільки ж – дзвони, які закріплюють на поясі. Хлопці з обох «бригад» Мошулів вбираються у військову форму: прикордонників, піхотинців тощо.
До слова, колядувати беруть лише неодружених чоловіків, тож здебільшого їм – до 30 років. Кожну команду ділять на дві підгрупи: чата Мошул (команда Мошула) та чата маре («помічники» Мошула).
За ніч парубкам потрібно оббігати всі двори, на кожну команду припадає близько 500 обійсть. Хлопці колядують господарям, натомість отримують частування, гроші, а часом і склянку домашнього вина – куди ж без цього у Бессарабії? Вся Орлівка цієї ночі не спить, родини збираються вдома за святковими столами і чекають на Мошула. Вважається, що такий візит принесе успіх та процвітання, а якщо Мошул пропустить якийсь двір, це – поганий знак.
Дійство супроводжує барабанний бій та звуки кларнету. На подвір'ях парубки співають традиційних молдавських колядок. Як стверджують старожили, колись таких різдвяних пісень було до ста – на всі життєві випадки. До наших днів дійшло з десяток: колядка на господаря, на подвір’я, на дівчину та на хлопця, на примаря (сільського голову) тощо.
Якщо в родині є незаміжня дівчина, то на знак симпатії до певного юнака вона може прикрасити його головний убір білою квіткою. Колядникам підносять калачі. Хлопці збирають їх на жердину і з гордістю несуть селом: це – своєрідні трофеї і привід позмагатися з іншою командою.
І на подвір'ях, і по всьому шляху воїни Мошула б’ють по землі «мачуками» – дубинами з туго зв’язаного рогозу. Так проганяють “нечисту силу”.
Уранці свято продовжується. Групи перетинають умовний кордон, за який не мали права переступити вночі, і колядують на “чужій території”, щоби зібрати якнайбільше калачів. У центрі села збираються місцеві, звідусіль з'їжджаються гості, приходять і обидві групи колядників. Хлопці піднімають своїх Мошулів на плечі, ті вітають один одного, обмінюються подарунками. Натовп поливають шампанським. Розпочинаються ритуальні танці.
Кульмінацією дійства є змагання, битва між Мошулами, – адже господар у селі може бути тільки один.
Источник: www.ukrinform.ua
