Пам’яті журналіста, телеведучого, бійця ЗСУ Антона Коломійця Хвилина мовчання 16.12.2024 09:00 Укрінформ Вивіз Український прапор з окупованого Херсона через 40 блокпостів
Антон народився 16 грудня 1988 року в селі Київка на Херсонщині. Його дитинство пройшло у селі Круглоозерка Голопристанського району. Батьки Антона – педагоги, із малих літ навчили хлопця любити рідну мову і культуру. Вдома у родини Коломійців завжди на почесному місці були прапор те герб України.
У дитинстві Антон часто хворів і проводив багато часу вдома за книгою, хлопчика здебільшого цікавили історії про життя борців за українську Незалежність.
Він спілкувався виключно українською: окрім батьків, любов до мови хлопцю передала й тітка – поетеса та піснярка Наталя Коломієць.
– Був справжнім щирим патріотом, боровся за мову. Якщо в якихось закладах до нього зверталися російською, він гостро реагував та відповідав, що ми маємо говорити лише українською, адже це – наша країна, а ми – українці, – згадує дружина Антона Юлія.
В юнацькі роки, опановуючи професію режисера у Херсонському державному університеті, Антон приходив на лекції лише у костюмах. Носив значок із Тризубом. За це до юнака прив’язалося прізвисько «Бандера».
Після закінчення університету працював режисером та ведучим на херсонських телеканалах «Скіфія», «Суспільне Херсон», «Твій плюс».
– Ми були щасливою українською родиною, у нас двоє діток, чоловік дав їм імена Назарій та Захарій і називав «мої козачки». Працювали, любили подорожувати. Будь-які вихідні – мандри в гори, в ліс, якась подорож. Чоловік фільмував усі наші мандри та викладав відео на свій ютуб-канал, – розповідає Юлія.
Відео: Юлія Коломієць
Війна застала родину у Херсоні. Антону пропонували піти на співпрацю з ворогом, але він категорично відмовився. Тоді родина вирішила виїжджати з міста.
– «Краще сидітиму вдома без роботи, але з росіянами ніколи не співпрацюватиму», – наводить слова чоловіка Юлія.
Уперше Антон із сім’єю намагалися виїхати з Херсона 24 березня. Після 12 годин очікування на одному з блокпостів їх «розвернули». Вдруге вони змогли дістатися батьківського села, там було тихіше, але про повну безпеку не йшлося. Зокрема й тому, що брат Антона – Тарас –служив в АТО, а у росіян такі родини були «на олівці».
Виїхати подружжю вдалося лише з третьої спроби, у травні. Юлія називає цей шлях до свободи справжнім дивом.
– Три дні нас мордували в полі та не випускали. Дітям було по два та дев'ять років. Ми проїхали понад 40 блокпостів, і зрештою нас випустили. Це – наче диво, адже Антон взяв із собою всі речі з українською символікою, які у нього були. Із нами весь час був український прапор, який ми сховали в автівці. Найгірше було на блокпосту під селом Ольжине Бериславського району, там стояли ДНРівці. Спочатку в Антона перевірили паспорт, а він на фото – у вишиванці. Кажуть: «О, да ти Бандера! Та ще й депутат!» Адже Антон, як завжди, був у костюмі та пальті. Після цього почали перевіряти наші особисті речі. Під час обшуку його всіляко ображали та зрештою сказали, мовляв, якщо він такий щирий патріот, то його розстріляють за блокпостом на очах у дітей. Я плакала і благала відпустити, вигадала, що ми їдемо до хворої бабусі в Ізмаїл, потім плануємо повернутися у Херсон. На блокпості знайшли серед наших речей кілька пляшок з алкоголем, які Антон спеціально взяв із собою, адже знав, що горілка для росіян – найдорожче. Вони забрали пляшки, а нас відпустили, – ділиться Юлія.
На блокпосту на підконтрольній Україні території родину зустріли словами «Слава Україні». Юлія згадує, як вони з Антоном та дітьми плакали від щастя, почувши рідну мову.
Тоді жінка думала, що найстрашніше – позаду. Але оселившись в Одесі, Антона не залишала думка піти у військо. Він мав «білий» квиток через хворобу серця та нирок і міг цього не робити, але твердо вирішив: його місце – у лавах ЗСУ.
– Я йому говорила: «Ти така чиста, світла людина, не можеш взяти у руки зброю. Роби щось для війська в тилу, продовжуй працювати в інформаційному полі, займайся волонтерством». Він відповів, що коли не піде у військо, то через роки не знатиме, як дивитися в очі дітям. «Як я відповім на питання, що робив під час війни? Як я скажу, що сидів удома і чекав, коли ЗСУ звільнять мою землю?», – пригадує слова чоловіка Юлія.
Антон добровільно пішов у ТЦК, сказав, що здоровий і ні на що не скаржиться.
Вступив до лав 28 ОМБР ЗСУ. Згодом бригаду відправили на Бахмутський напрямок.
– Коли я про це дізналася, ледь не збожеволіла від страху. Думала: «Тільки не туди!». Єдиною зброєю, яку до цього часу тримав у руках Антон, був мікрофон, а набоями були його слова. Людина-свято, яка дарувала світло. Антон – душа компанії. Ніколи не мав ворогів, його знав і любив увесь Херсон. І тут – у саме пекло…, – каже Юлія.
16 грудня 2022 року Антону виповнилося 34 роки. Свій День народження захисник провів у війську, але зателефонував дружині та, як завжди сказав, що все буде добре.
– Він побачив пекло і смерть в очі. Через заходи безпеки не завжди міг вийти на зв’язок, але коли нам вдавалося поговорити, я бачила по очах, як йому важко. «Моя маленька, я живий, все добре. Як там мої козачки?» – казав. Але не було вже блиску в його очах, лише сум, – згадує жінка.
Через чотири дні, 20 грудня, Антон загинув під час боїв за Бахмут під селом Озарянівка разом зі своїм другом та побратимом Валерієм Вареником. Їхні фото розмістили поруч на стіні пам’яті біля Кафедрального собору Різдва Христового в Одесі. Меморіальну дошку на честь Антона Коломійця відкрили на будинку в мікрорайоні Райдужний, де він з родиною провів останні дні до відправки у військо.
– Із часом біль притуплюється. Меншенький наш, Захарчик, йому було два з половиною роки, коли Антон пішов у військо. Він згадує усі слова і вчинки тата, зараз каже, що коли виросте, то буде любити і кохати так, як тато. «Я буду любити тебе, як любив тато, щоб ти була щаслива і посміхалася», – каже син мені. Він досі чекає, що батько повернеться і не хоче приймати гірку правду. Назарій пам’ятає тата більше, згадує увесь час, більш усвідомлено. Не вистачає тепла Антона, хлопці були дуже прив’язані до нього. Він був найкращим чоловіком та батьком, але його забрала війна, – ділиться Юлія.
Указом Президента України №270/2023 від 10 травня 2023 року за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Антон Коломієць був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Тіло Антона кремували. Рідні чекають визволення Херсонщини, щоб поховати його прах.
Пам'ять Герою!
Фото з сімейного архіву
Херсон Пам'ять Війна Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
