Колаборантами не народжуються 26.11.2024 10:30 Укрінформ На 11-му році війни з Росією ми все ще шукаємо точки порозуміння та відповідальності за колабораційні дії. Чому?
Що таке колаборація і хто такий колаборант? Яка межа відповідальності і як запобігти таким проявам? Чи всі, хто співпрацював з ворогом, здавав та карав, понесли і понесуть належне покарання?
Питання, які не часто порушуються, але відповідь на які має бути спільною і вже років десять унормованою в усіх аспектах. Поки що маємо одну статтю КК 111. Вона доопрацьовувалась і у 2015-му, і у 2022 роках. У ній йдеться про «Умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору (пособництво), збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора, вчинені громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства».
Але навіть наявність по ній значного числа справ не свідчить про ефективність покарання всіх причетних, ні про поширеність такого явища, як колабораціонізм, каже Микола Пашковський, кандидат юридичних наук. А суспільство, громади та держава все ще у пошуках відповідей. Цим моментом користуються окупанти.
Чи всі, хто мешкає на окупованих територіях, – ждуни та колаборанти? Зрештою, чи кожен рятувальник, вчитель, комунальник, журналіст, які опинились за день після початку війни в окупації і не встигли виїхати, а змушені були працювати чи й зараз працюють на окупаційну владу, підтримують порядок, рятують людей, мають кримінально відповідати за свою роботу і спробу вижити за часів окупації?
Це ті питання, які стоять на порядку денному вже 10 років і стосуються кожного з нас, а особливо тих, хто опинився за межами контролю української влади.
Фото із відкритих джерел.
Досвід Другої світової та радянської системи переслідувань тих, хто пройшов пекло фашистської окупації та навіть не співпрацював з окупантами, досить травматичний. Радянська каральна система кримінально переслідувала всіх без розбору, хто опинявся поза межами дії її законів і навіть їхніх рідних та нащадків. Ще до 80-х років в анкетах був окремий пункт: чи були родичі на окупованій території, а позитивна відповідь на неї автоматично виключала багато опцій – від виїзду за кордон до отримання вищої освіти.
Скільки їх?
Але як на питання колаборації та відповідальності дивиться сьогоднішнє українське суспільство? Чи відходить від практики – покарати всіх без розбору? І як виглядає колаборація з позиції держави, суспільства і громад, які пережили досвід окупації?
Десятирічний досвід вже цієї російсько-української війни засвідчує – все дуже складно: від оцінок – до запобігань та карної відповідальності винних. Рух «Чесно», приміром, має свій реєстр, в якому 1557 прізвищ.
«У нас є невизначеність, що і хто називає колабораційною діяльністю», – пояснює Мирослав Лаврінок, керівник аналітичного напряму Української Гельсінської спілки з прав людини. Уявлення і суспільна думка та кримінальна політика щодо колабораціоналізму відрізняються. Як приклад, експерт наводить освітню політику Росії на окупованих нею територіях. Ця політика підпадає під дію статті 111-1 КК України щодо колабораційної діяльності. Отже, всі працівники сфери освіти на окупованих територіях підпадають під її дію. «Це велика загроза для нашої єдності і згуртованості. Ми не маємо забувати, що люди на окупованих територіях є частиною нашого суспільства і ми не будемо відмовлятись ні від цих територій, ні від цих людей».
Ось приклад – нині «Заслужена вчителька» ДНР Інна П., викладає російську мову в Маріуполі. Саме в знівеченому і зруйнованому росіянами місті, колишня вчителька української мови та літератури з тридцятирічним стажем тепер дає інтерв’ю місцевим пропагандистським медіа про прекрасне життя у «затишному» рідному їй місті та виховання нового покоління росіян. Чи це вимушена чи щира позиція цієї людини? І чи буде вона та інші учасники «перевиховання» українських дітей відповідати за колабораціонізм? І коли?
Разом з тим, соціологічні опитування демонструють, що суспільна думка дуже неоднозначна у цьому випадку, і освітяни входять все ж до переліку професій, які підпадають під колабораційну діяльність. Складно не лише щодо розуміння меж цього поняття громадянським суспільством, громадами, які пройшли через окупацію і були визволені. Нелегко, бо часто очікування не відповідають реаліям. Є проблеми і щодо винесення справедливих вироків.
Юрист Микола Пашковський зазначає, що питання оцінки різних форм взаємодії громадян України з окупантами мали б вже вирішити у 2014 році. «Державна політика пов'язана не лише з ідентифікацією проблеми, а і як ця проблема має вирішуватись. На жаль, на сьогодні бачимо, що держава запропонувала лише кримінально-правовий засіб. І зовсім ігноруються ще дві складові державної політики: вплив та інтерес».
Однак судові справи є. І їхня кількість зростає. Як зазначає правозахисник Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини, після початку повномасштабного вторгнення в Україні було порушено понад 8900 кримінальних проваджень за статтею, яка формує «порядок денний» цього надскладного питання 111-1 ККУ (колабораційна діяльність). «Випадки судових переслідувань стосуються як очевидних форм співпраці, так і випадків, коли межа між вимушеною співпрацею та колаборацією є нечіткою».
Альона Луньова, адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA, говорить і про те, що ця 111 стаття, яка з’явилась вже у 2015 році не відповідає реаліям часу 2024. «Ця стаття виникла для того, щоб здійснювати превенцію співпраці. Вона не була розрахована на те, щоб її застосовували, цього, власне, не приховують народні депутати, які голосували за таку статтю, вона була прийнята, щоб налякати».
Запит на справедливість звучав навіть під час окупації. Фото vseosvita.ua Чим довше під окупацією, тим більше проблем
Загалом, якщо брати суспільний вимір, то за час російсько-української війни це питання саме у ставленні людей досить ґрунтовно вивчене. І демонструє, що ми єдині і загалом позитивно налаштовані до громадян, які перебувають на окупованих територіях, але є нюанси.
Юлія Тищенко, співзасновниця Національної платформи стійкості та згуртованості пояснює: «У нас влітку було опитування. Маємо доволі високий ступінь готовності співпрацювати з громадянами, які мешкають на окупованих територіях. Якщо йдеться про Крим: 19% опитаних повністю готові до співпраці із такими людьми, 30% скоріше готові.
Стосовно «новоокупованих» територій (а це частини Херсонської, Запорізької, Луганської та Донецької областей) – тут ступінь готовності співпраці з нашими громадянами надзвичайно високий – 38% повністю готові і 43% скоріше готові – понад 80%. Тобто якихось суперупереджень і побоювань немає. Нетолерантності ми теж не помічаємо.
Щодо частин Донецької і Луганської областей, які під окупацією десятий рік, ситуація набагато складніша, показники готовності до спільних дій із мешканцями цих територій падає – лише 7% повністю готові приймати їх до спільного соціального життя, 16% скоріше готові.
Источник: www.ukrinform.ua