Фото: gettyimages.com
Від початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Європа започаткувала найбільшу з часів Другої світової війни систему гуманітарної допомоги для українців. Щоб надати прихисток і захист нашим співвітчизникам, європейці почали облаштовувати як тимчасове проживання спортивні зали, офісні приміщення та аеродроми. Коротко про – про табори для біженців у Європі та як там нині живуть українці.
Живіть стільки, скільки необхідно
«Табори для біженців» – це узагальнена назва, що викликає в уяві Палестину та їхні сумнозвісні поселення для біженців, які існують уже майже пів століття. У міжнародних документах – reception centres (центри реєстрації), temporary accommodation facilities (тимчасові місця проживання), collective shelters (колективні притулки або центри спільного мешкання) або temporary reception centres (тимчасові приймальні пункти).
Їх можна умовно розділити на чотири категорії:
- Прикордонні пункти – це перші місця, де біженці проходять реєстрацію та отримують їжу, допомогу, проїзні документи.
- Транзитні центри – тимчасові локації на декілька днів: спортзали, залізничні станції, переобладнані складські приміщення.
- Колективні центри – готелі, студентські містечка, офісні споруди, де можна жити тижнями чи місяцями.
- Довготривалі центри – муніципальні та приватні об’єкти, де перебування розраховане на місяці та роки.
В середньому українці можуть перебувати у приймальному центрі від декількох діб до трьох місяців. Згодом потрібно переїхати до муніципального житла або знайти квартиру самостійно. Однак загалом все залежить від країни: якщо в Німеччині три місяці – крайній строк, то в Польщі та Чехії терміни перебування можуть бути різними, а в Нідерландах їх можливо продовжувати майже безмежно.
Спочатку для центрів прийому біженців використовували вільні приміщення, розбивши їх на секції. Фото: rubikon.com.ua
Польща як приклад
Польща стала основним хабом для мільйонів українців. На кордоні в Корчовій українських біженців у 2022 році приймав центр Hala Kijowska Młyny – колишній великий склад, трансформований у приймальний пункт. Люди спали на розкладних ліжках, отримували тепле харчування та медичну допомогу. «Хала Кийовська» – типовий транзитний центр: перебування тривало 1–3 дні, потім усіх біженців перевозили далі.
Декілька офісних будівель у Варшаві запропонували свої площі, щоб надати притулок жінкам і дітям. Офіси перетворилися на кімнати, де жили переважно українці, але там також розміщували громадян інших держав, які мали дозвіл на проживання в Україні, наприклад, сирійців чи афганців.
Цього року Польща заявила, що з 1 листопада більшість колективних центрів розміщення українських біженців працюватимуть лише для захищених категорій: пенсіонерів, вагітних жінок, осіб з інвалідністю. Іншим необхідно знайти собі житло та роботу або сплачувати за своє проживання та харчування в цьому таборі.
У Мазовецькому воєводстві в таборах для біженців залишаються близько 3000 людей, і близько 1000 місць вільні. Є табори у Варшаві, Кракові, Познані, Вроцлаві, Гдині, Гданську.
«Мешкали у самому центрі Кельна»
Німеччина за три роки впорядкувала безлад із біженцями, переселивши їх із наметових містечок на вокзалах і спортзалах у Landeserstaufnahmeeinrichtungen – офіційні центри прийому біженців. Їх не вистачає, і уряд постійно виступає з ініціативою будівництва нових, оскільки до країни прибувають не лише українці, а й біженці з інших країн. І так само регулярно мешканці земель, де знаходяться ці центри прийому, виходять на акції протесту проти будівництва – німці не бажають занадто багато анклавів у своїй країні. Але проблема залишається: багато федеральних земель, наприклад Баден-Вюртемберг, перенаправляють нових біженців в інші регіони – немає місць.
Умови та правила проживання в німецьких таборах для біженців можуть різнитися: наприклад, у деяких центрах не дозволено перебувати з великими домашніми улюбленцями.
Через три місяці (максимум) проживання відбувається розподіл людей по муніципальних квартирах, які нагадують комунальні.
– Коли ми прибули до Німеччини, то потрапили до розподільчого центру, звідки нас одразу відправили до табору для біженців, який знаходився у самому центрі Кельна, – розповіла Коротко про Юлія Савенка, мешканка Мирнограда на Донеччині, яка разом із двома дітьми та мамою змогла виїхати з міста, що постійно обстрілюється. – У таборі ми прожили близько двох тижнів, поки готувалися документи. Потім почався розподіл по різних містах – ми потрапили до міста Гайленкірхен, і нам одразу надали 3-кімнатну квартиру.
За словами співрозмовниці, табір для біженців був облаштований досить добре.
– Двоповерхові будиночки на зразок модульних, туалет і душ загальні на поверсі, але чисті та доглянуті. У нашій кімнаті було 7 осіб, усі з України, ми подружилися. Діти спали на двоярусних ліжечках, у нас була невелика кухонька. Загалом, я знала, що до будинків у таборах біженців поселяють людей різних національностей. Трохи хвилювалася, що житимемо поруч із тими, з ким не зможемо порозумітися. Але в нашому будинку не було, наприклад, сирійців чи афганців, лише українці. Тож нам пощастило. Інші наші знайомі, що виїхали з Покровська, жили в наметовому таборі в полі, – розповідає Юлія. – У Гайленкірхені ми живемо у квартирі, яка знаходиться в одному блоці з двома іншими – там також мешкають сім’ї з дітьми.
Інша наша співрозмовниця згадує, що приїхала до табору для біженців у Млинах у Польщі, і їх розмістили у спортзалі, поділеному на невеликі житлові блоки.
– Ми жили поруч з іракцями, які виїхали з України і мали посвідку на проживання у нас. У спортзалі постійно відчувався запах якоїсь старої гуми та супу, яким нас годували волонтери, що приїжджали, або працівники цього центру. Майже місяць ми були там і весь час були чимось зайняті: оформлення документів, комусь треба перекласти, пояснити, як куди дістатися. Діти бігали разом, здружилися, без знання мови спілкувалися без проблем – не знаю як. Потім ми отримали документи та змогли винайняти житло – у нас була «фінансова подушка», яку я ховала на собі та не знімала весь цей місяць, – поділилася Катерина Клімчук із Дніпра.
Більшості біженців і сьогодні доведеться провести у таборах до трьох місяців. Фото: rubikon.com.ua
“Табір – він і є табір”
Ще один біженець з України, який назвався Євгеном, розповів, що в німецькому таборі для біженців на нього чекали дещо інші умови. Місто він не називає, але табір знаходиться в тій самій землі Баден-Вюртемберг, яка вже не в змозі приймати біженців через брак місць.
– Ми жили у справжніх контейнерах, меблів було небагато – ліжко та столик-тумбочка на людину. Нас троє – я, дружина та дитина. Нам пощастило – до нас не підселили іноземців, а ось в інших «контейнерах» було змішання рас та національностей. Про конфлікти я не чув, але напруженість відчувалася, бо всі по-різному сприймали облаштування. Хтось притягнув якісь килими в будиночок, комусь не сподобалося – але далі суперечки справа не пішла, – каже Євген. – Табір – він і є табір. Ми відмічалися кілька разів на день, постійно заповнювали якісь анкети, щоб вийти за межі табору – треба взяти перепустку. Ми пробули там місяць, потім нарешті до нас приїхали далекі родичі та забрали нас до себе. Перед цим ми знову заповнили сотню формулярів. Виявляється, ми не могли як біженці приїхати до родичів одразу – лише через табірний етап. Зараз винаймаємо невеличку квартиру, дитина пішла до дитячого садка, ми працюємо.
В інших країнах, які надають тимчасовий захист українцям, система прийому та розподілу біженців побудована приблизно так само. Вже немає хаосу 2022 року – є чітке розуміння того, хто приїхав, з якою метою і на який термін. Продовження тимчасового захисту до 2027 року (у більшості країн ЄС) вже не означає, що всі українці продовжать мешкати у таборах чи муніципальному житлі на державну підтримку. Отже, цілком ймовірно, тимчасове перебування у таборах відійде у минуле, і набути статусу біженця буде вже важче.
